Читати книгу - "Холодний шепіт, Олена Закаєва"

Сашко піднесла щоденник до полум'я. Легкі сторінки миттєво охопив вогонь, і, ніби сама книга була просякнута цим жахливим, древнім злом, вогонь поширився нею з швидкістю. Це було так швидко, що Сашко не встигла зрозуміти, що відбувається, перш ніж щоденник перетворився на палаючий смолоскип. Кожен рух вогню здавався вирішальним, неминучим, і його жар поглинав усе довкола.

Шепіт, який лише тривожив її думки, тепер перетворився на божевільний, спотворений крик. Звуки, зливаючись в один, стали нестерпними. Вони проникали в її голову, як нестерпний тиск, наче сама земля готова була розгорнутися під її ногами.

Ліс, здавалося, повстав. Дерева почали тріщати, їхні гілки ламалися з такою силою, що Саша відчула тремтіння у землі. Вона відчула, як сама природа, як сам ліс, ніби стискав її у своїх залізних обіймах, не даючи їй жодного шансу на порятунок. Його шум був оглушливим, як рев стихії, як буря, що не залишає живого місця на своєму шляху.

«Ти спалила нас. Тепер ми спалимо тебе.»

Ці слова прорвалися крізь шум лісу, і вони були просто словами. Це був вирок, і Сашко відчував його тяжкість, ніби її душу виривали з тіла. Біль, який вона зазнала, була фізичною — її серце стислося, а тіло наповнилося нестерпним запалом, ніби сам вогонь із щоденника тепер горів у її венах.

Тепло від полум'я ставало нестерпним. Воно обпалювало її шкіру, пронизувало кожну клітку. Вона відчула, як її сили покидають її. Її руки, що стиснули голову, не могли утримати цей жах. Крики в її голові ставали все гучнішими і відчайдушнішими. В очах потемніло, і все, що вона бачила, — це вогники, що танцюють, і яскраві спалахи світла, що розривають її розум на частини.

Сашко впала на коліна, її тіло стиснуло, як у пастці. Руки притулилися до голови, намагаючись зупинити цей нестерпний гомін, але нічого не допомагало. Вона не могла вирватися. Це було неможливо. У її свідомості був лише один звук — гучний, що прорізає її слух до болю, — і кожен його відлуння ставав частиною її істоти.

"Ми спалимо тебе."

Вона чула цей шепіт тепер не в голові, а навколо, ніби його виригав сам ліс, його дерева, їхнє коріння і сама земля. Ліс був живий, і він не міг дозволити їй піти. Він був всевидячим, всюдисущим, і він не залишав їй вибору. Все було приречено.

Сашко спробувала закричати, але її рот був сухим, а голос зник. Кожне слово вмирало, як тільки вона намагалася його вимовити. Вона намагалася підвестися, спробувати втекти, але її тіло не слухалося. Вона була як полонянка, заточена в пастці, яка сама її і створила.

Тепло від вогню стало обпікаючим, і все навколо стало спотворюватися. У її слуху пролунав страшний, моторошний рев, ніби сам ліс ожив і готовий був поглинути її цілком. Це гарчання було глибоким і диким, майже нелюдським, з такою могутністю, що вона відчула, як земля під ногами починає тремтіти. Вся галявина ніби зрушувалась, і сама природа ставала чимось агресивним, що не піддається контролю.

"Це кінець ..."

Останнє, що вона почула, перш ніж її свідомість поглинула темрява, було гарчання, яке злилося з останніми відблисками вогню. Ліс, як жива істота, прийшов за нею, за її душею. Все, що вона зробила, тепер повернулося до неї у найстрашнішій формі.

Її тіло втратило силу, і, як у страшному сні, вона впала в обійми безодні, яку створив сам ліс. Тиша поглинула її.