Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Мій батько постійно носив у кишені карамельки, — прошепотіла я. — І я про них ніколи не згадувала — аж до Ля-П’єра. — Заплющивши очі, я й досі відчувала запах тих маленьких цукерок і чула, як труться їхні целофанові обгортки об м’яку тканину широких батькових шортів.

— І ти ні за що не відмовилася б від того спогаду — навіть заради того, щоб позбутися болю, — лагідно мовив Метью.

Він узяв іще одного листа і заскрипів пером по паперу. На його обличчя повернувся вираз напруженої зосередженості, а над переніссям виникла невеличка зморшка.

Я скопіювала кут, під яким він тримав своє перо та інтервал, що з ним умочав його в чорнильницю. І дійсно: писати було значно легше, якщо не тримати ручку мертвою хваткою. Тримаючи перо над папером, я приготувалася зробити новий запис.

Сьогодні було свято Усіх душ, традиційний день поминання померлих. Усі у домі говорили про товстий шар інею, що вкрив листя у саду. А завтра стане ще холодніше, пообіцяв П’єр.

Зняли мої розміри для виготовлення черевиків та рукавичок. Франсуаза шиє.

Франсуаза шила мені теплу накидку та набір теплої одежі на прийдешню зиму з її холодними вітрами. Увесь ранок вона розбирала на мансарді речі, які залишилися у шафі після Луїзи де Клермон. Сукні сестри Метью з їхніми квадратними вирізами та широкими, мов дзвони, рукавами, вийшли з моди іще шістдесят років тому, але Франсуаза переробляла їх під те, що Джордж та Волтер називали сучасним стилем, а також під мою дебеленьку фігуру. Їй страх як не хотілося розпускати шви однієї напрочуд гарної сріблясто-чорної сукні, але Метью наполягав, щоб вона це зробила.

Перебуваючи серед представників «Школи ночі», я потребувала як офіційного вбрання, так і практичного повсякденного.

— Але ж пані Луїза в цьому платті виходила заміж, мій господарю, — не здавалася Франсуаза.

— Так, виходила — за вісімдесятирічного старця, у якого не лишилось жодного живого нащадка, зате були хворе серце й численні прибуткові маєтки. Я вважаю, що ця сукня сторицею окупила ті гроші, які родина витратила на її пошиття, — відказав Метью. — Вона личить Діані, і вона носитиме її, доки ти не пошиєш їй щось краще.

Звісно, я не занотувала цієї розмови в своєму записнику. Натомість намагалася ретельно добирати всі слова таким чином, щоб вони не значили нічого для інших, хоча в моїй уяві викликали яскраві óбрази людей, звуки та розмови. Якщо цій книжці судилося вціліти, то майбутній її читач не знайде в ній нічого, окрім сухих та стерильних уривчастих заміток про моє життя. Історикам часто доводилося нидіти над подібними документами в марному намаганні побачити багате, складне життя, сховане за простими й нехитрими рядками тексту.

Метью стиха вилаявся. Не одна я в цьому домі щось приховувала.

Мій чоловік отримав сьогодні багато листів, а мені дав цей нотатник, щоб я записувала в нього свої спогади.

Коли я підняла ручку, аби вмочити її в чорнильницю, до Метью прийшли Генрі й Том. Моє третє око враз закліпало й розплющилося, здивувавши мене своєю раптовою настороженістю. Дивно, але після нашого прибуття мої вроджені здібності — відьмовогонь, відьмовода та відьмовітер — немов перебували в стані сплячки. Але тепер, коли відьмацьке третє око забезпечило мене додатковим чуттям, я спромоглася розгледіти не лише густу червоно-чорну атмосферу довкола Метью, але й сріблясте світіння Тома та ледь помітне чорно-зелене мерехтіння Генрі — кожне з них неповторне, як відбитки пальців.

Пригадавши янтарно-блакитні нитки, помічені мною в кутку Старої Хижки, я замислилася: а що може означати втрата одних здібностей і набуття інших? Сьогодні вранці також був цікавий епізод, коли…

Щось у кутку знову впало мені в око — ще один проблиск яскраво-жовтого світла, слабко просякнутий блакитним відтінком. Почулося якесь відлуння — таке слабке, що воно скоріше відчувалося, аніж чулося. Коли я повернула голову, щоб встановити його джерело, відчуття зникло. Блакитно-бурштинові пасма продовжували пульсувати в полі мого периферійного зору, немовби час вабив мене, закликаючи повернутися додому.

Відтоді як я вперше здійснила в Медісоні свою подорож у часі, яка тривала всього-на-всього кілька хвилин, то завжди уявляла собі час як субстанцію, складену з ниток світла й кольору. Якщо добре зосередитися на конкретній нитці, то можна простежити її аж до самісінького початку. Але тепер, промандрувавши кілька сторіч в минуле, я знала, що ця здогадна простота ховала під собою вузли можливостей, які сполучали неймовірну кількість ділянок минулого з мільйонами ділянок сучасності та незбагненним потенціалом майбутнього. Ісаак Ньютон вважав час головною силою природи, яка непідвладна контролю. Пробившись до 1590 року, я готова була з ним погодитися.

— Діано, як ти почуваєшся? — голос Метью проник у мої роздуми. Його друзі стурбовано поглянули на мене.

— Чудово, — механічно відповіла я.

— Ні, не чудово. — Метью кинув перо на стіл. — Твій запах змінився. Гадаю, твоя магія також змінюється. Кіт має рацію. Ми мусимо знайти тобі відьму якомога швидше.

— Та ще зарано відьму приводити, — запротестувала я. — Важливіше, щоб я говорила й поводилася так, наче я — тутешня.

— Інша відьма відразу ж збагне, що ти — мандрівниця в часі, — відмахнувся він від мого заперечення. — І вона зробить на цей факт поправку. Тебе щось турбує іще?

Я похитала заперечно головою, боячись зустрітися з ним поглядом.

Метью не треба було бачити час, що розмотувався у кутку Старої Хижки, аби відчути, що щось негаразд. Якщо вже навіть у нього виникли підозри, що з моєю магією відбувається щось більше, аніж я бажаю розповісти, то мені не вдасться приховати це від жодної відьми, яку сюди можуть запросити.

4

«Школа ночі» з готовністю взялася допомогти Метью в пошуках потрібного створіння.