Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

Тієї ж ночі в штабі фонду відбулась довга нарада стосовно майбутньої подорожі, в якій взяли участь Олексій з друзями, Анастасія, і спецпризначенці, які мали вирушати з ними. Серед них був і Кирило, який одразу ж відбився від компанії колег і став поруч з Іриною. Обговорення було довгим, суперечка запеклою, а планування операції затяглося аж до опівночі. Олексій відчував, як з кожною хвилиною зростає напруга.

“Ми мусимо вирушати вже зараз. А взагалі, ми мали б вирушити ще вчора”, - твердо сказав один з спецпризначенців. - “Це була тільки розвідка боєм. Тіні повернуться, і наступного разу аби впоратись з ними наших сил може й не вистачити. Краще нанести удар у їхньому тилу”.

“Але ж це величезний ризик! “Супернова” спрацювала чудово, але ми не знаємо чи решта наших розробок будуть працювати! Це може бути просто самовбивча місія. І що ви там, власне, збираєтесь робити? Куди і по кому той удар наносити?”- заперечив хтось з вчених.

Після цих слів військові з вченими ще десь з півгодини сперечалися, наводячи свої аргументи за і проти, після чого науковці все ж таки здалися, і техніки вивели на настінні екрани карти місцевості, а Анастасія почала ставити завдання підлеглим.

Олексій мовчав. Його думки були далеко від обговорюваних питань, поряд з сестрою, яка сиділа в кутку, все ще оговтуючись від нападу. Кирило звісно ж, був поруч, й помітно було, що хлопець почував себе винним за те, що коли стався напад його не було на базі й він не зміг захистити подругу. Олексій дивився на них, і вкотре думав, що треба було розповісти Ірині правду про те, як вона загинула у Темряві, й за будь яку ціну відмовити її від цієї подорожі. Думи його були тяжкими, а найгірше - те, що незрозуміло з якої причини, але він все ж таки відчував, що Ірина має йти з ними. Вони всі мусять бути там.

Пізніше вночі, вже вдома, Олексій мав тяжку розмову з матір’ю. Розповідати про свої плани було важко - не тільки через події останніх днів, а й через те, що він уперше побачив страх в її очах. Мати, що завжди була такою сильною, цього разу мало не плакала. 

“Олексію, будь ласка, подумай ще раз. Ти ж знаєш, це вже не гра, це справжня війна. Я вже втратила батька. Ви - все, що у мене залишилось, я не можу втратити ще й вас. Мені іноді навіть здається, що ви так і не повернулись з попередньої подорожі, а все, що відбувається зараз - просто сон. І якщо це так, я не хочу прокидатися.”

“Я знаю, мамо. Я все розумію”, - відповів він тихо. - “Але зрозумій і ти. Ми не можемо стояти осторонь. Це наша доля. Нам судилося покласти цьому край.”

Наступного дня збори тривали майже до вечора. А потім всі залишилися в будівлі фонду, готуючи обладнання та перевіряючи спорядження. Спати вирішили теж тут - міні-готель фонду був досить затишним і місця в ньому вистачило на всіх. Рішення було прийняте остаточно: завтра на світанку вони знову вирушать на темні землі. Зволікати більше не можна. Тепер кожна секунда має значення. Час діяти настав.