Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

— Туди, Тінарал, стрибай туди!

Почувши її наказ, чарівник хотів було повернути назад, відчайдушно хапаючись руками за повітря, але не зміг утримати рівноваги і пірнув прямо в темряву. Його червоний плащ, підсвічений магічним сяйвом, майнув у прірві, ніби падаюча зірка, і зник.

— Закрийся! — крикнув Видра, падаючи на коліна і спираючись руками об пухку землю на краю провалу. — Закрий свою рану, о Мати-земля! Зцілися! Стань знову цілою! — Він благав, просив, вимовляючи слова Творення, яких, як йому здавалося, ніколи не знав, поки не почув, що вимовляє їх. — О, Мати-земля, стань цілою, як раніше! — І земля, ніби почувши його благання, зі стогоном звела краї розкритої рани, зцілюючи себе і знову стаючи цілою.

На схилі пагорба залишився лише червонуватий шрам, що просвічував крізь рідкий бруд, дрібні камінчики і витолочена трава.

Вітер шарудів висохлими листям низькорослих дубків і чагарників. Сонце вже встигло сховатися за пагорбом; над головою неквапливо збиралися низькі сірі хмари.

Видра, скорчившись, лежав біля підніжжя пагорба. Поруч не було ні душі.

Хмари зовсім почорніли. Пішов сильний дощ, рясно поливаючи землю і суху траву. Але десь високо в небі, вище цих дощових хмар, сонце невблаганно спускалося за море по західних сходах своїх світлих небесних палаців.

Нарешті Видра змусив себе сісти. Він промок, абсолютно задубів і… нічого не розумів. Навіщо він тут? Чому він один?

Він щось втратив і повинен був знайти. Він не знав, ЩО саме втрачено, але пам'ятав, що втрачене ЦЕ в тій жахливій башті, в тому самому місці, де гвинтові сходи круто піднімалися на самий верх крізь дим і отруйні випаровування. Він повинен піти туди! Він встав і поплентався до башти, накульгуючи і похитуючись, як п'яний.

У нього і в думках не було ховатися або намагатися якось захистити себе за допомогою ілюзій. На щастя, назустріч йому не попалося нікого з охоронців; їх тут взагалі було небагато, і вони не особливо себе обтяжували, будучи абсолютно впевненими, що закляття чарівника нікого з вежі не випустять. Тепер закляття були зняті, але люди в башті цього ще не знали і продовжували працювати, скуті куди більш могутнім закляттям: безнадією.

Видра проминув плавильню зі склепінчастими стінами, квапливо бігаючих навколо ями рабів і став повільно підніматися по гвинтових сходах, темних і осклизлих, поки не дістався до верхнього поверху.

Вона була там, нещасна, понівечена недугою жінка, що зуміла зцілити і звільнити його, здорового хлопця; жебрачка, що тримала в своїх руках безцінний скарб; незнайомка, що стала його другим «я».

Він мовчки стояв у дверях. Вона сиділа на кам'яній підлозі біля тигеля. Її тендітна фігурка здавалася сірою тінню, яка спліталася з сірими кам'яними стінами. Її підборіддя і груди блищали, мокрі від слини, безперервно стікаючої у неї з рота, і Видра раптом згадав той струмок, що вирвався з розриву землі на схилі пагорба.

— Медрі, - сказала вона і замовкла. Її губи потріскалися настільки, що не здатні були виразно вимовляти слова. Він опустився біля неї на коліна, взяв обидві її руки в свої, заглянув їй в обличчя.

— Анеб, мила, — прошепотів він, — ходімо зі мною.

— Так, я хочу додому, — сказала вона.

Він допоміг їй встати. Він навіть не намагався користуватися закляттями, щоб захистити себе і її, і зробити, скажімо, на якийсь час невидимими. Сили його були зараз повністю вичерпані. І хоча Анеб, безумовно, володіла неймовірною чарівною могутністю, що дозволяла їй бути постійно поруч з ним під час того дивного походу в долину, коли він обманом змусив Геллука сказати своє Істинне ім'я, ніякими магічними знаннями вона не володіла, не знала жодного закляття, та і сил у неї зовсім не залишилося.

І тим не менше, поки вони спускалися по сходах, ніхто не звернув на них уваги, немов їх приховували від усіх якісь захисні чари. Вони вийшли з вежі, минули житлові споруди і рушили геть від шахт Самори крізь невеликий гай до тих горбів, що приховували гору Онн від мешканців низин.

Анеб йшла куди швидше, ніж можна було б очікувати від жінки, настільки виснаженої і змученої хворобою. До того ж вона прямо-таки посиніла від холоду, бо була майже гола, а погода була вогкою, накрапав дощ. Здавалося, вся воля Анеб зосереджена на одному: йти як можна швидше, рухатися вперед, все далі і далі від цих місць; більше вона не думала ні про що — ні про Видру, ні про щось інше. Але фізично вона була поруч з ним, і він відчував її присутність настільки ж гостро і дивно, як і тоді, коли вона з'явилася на його уявний заклик. Краплі дощу стікали по її оголеному тілі, і він буквально змусив її зупинитися і надіти його сорочку. Йому було трохи соромно пропонувати їй цю сорочку, брудну і пропахлу потом, адже він носив її всі ці довгі тижні і місяці, але вона покірно дозволила йому надіти на неї це лахміття і тут же пішла далі. Особливо швидко вона, звичайно, йти не могла, але йшла вперто, не зупиняючись, не зводячи очей з ледь видимих слідів возу на дорозі, по якій вони йшли, поки — занадто рано через дощову погоду — не споночіло, і вони не могли вже більше бачити дорогу перед собою.

— Запали вогник, — сказала вона. Голос у неї був жалібний, тоненький. — Зможеш?

— Не знаю, — відгукнувся він, але все ж спробував, і через деякий час земля у них під ногами засвітилася слабким мерехтінням чарівного вогню.

— Нам би краще десь сховатися і відпочити, — сказав він.

— Я не можу зупинятися, — сказала вона і знову пішла.

— Але ж ти не можеш іти всю ніч!

— Якщо я ляжу, то вже не встану. А я так хочу знову побачити Гору!

Її тоненький голосок заглушувався багатоголосим шумом дощу, який виливався на пагорби і безжально шмагав по голих гілках дерев.

Вони продовжували йти крізь ніч, спостерігаючи перед собою в слабому мерехтінні сріблястого чарівного вогника тільки розмиту дощем колію. Коли Анеб спіткнулася, Видра підхопив її, взяв за руку, і вони пішли пліч-о-пліч, притулившись одне до одного — так було тепліше і спокійніше обом. Правда, тепер вони йшли набагато повільніше, але все таки йшли. Навколо не було чути нічого, крім шуму дощу, що падав з чорних небес, та хлюпання у