Читати книгу - "Книга кладовища"

«Ті, кого люди кличуть вовкулаками чи лікантропами, себе називають Божими псами, оскільки вважають свою здатність перевертатися даром від Творця, платять за нього відданістю і переслідують лиходіїв аж до самих воріт пекла».

Ніх кивнув і подумав, що не лише лиходіїв.

Він дочитав увесь конспект, намагаючись запам'ятати все якнайкраще, а потім пішов униз до каплиці, де на нього вже чекала панна Лупеску з новою купою конспектів пурпуровим чорнилом, м'ясним пиріжком і великим пакетом чипсів, які вона купила у «Рибі й чипсах» біля підніжжя пагорба.

Вони з'їли чипси разом, і панна Лупеску навіть раз чи двічі усміхнулася.

Наприкінці місяця повернувся Сайлас. Свою велику чорну валізу він ніс лівою рукою, бо правицею рухав важко. Але це було неважливо, бо Ніх страшенно зрадів, що той повернувся, а ще більше зрадів подарунку — маленькій моделі моста «Золота Брама», що у Сан-Франциско.

Була майже північ, але ще не остаточно стемніло. Вони утрьох сиділи на вершечку пагорба, а внизу мерехтіли вогні міста.

— Сподіваюся, за моєї відсутності все було добре, — мовив Сайлас.

— Я багато чого навчився, — відповів Ніх, не випускаючи з рук модель. І показав на небо: — Ондечки Оріон-Мисливець, з поясом із трьох зірок. А там Телець — Бик.

— Дуже добре, — прокоментував опікун.

— А ти? — спитав Ніх. — Ти дізнався щось нове у своїй подорожі?

— О так, — відповів Сайлас, але в подробиці вдаватися не став.

— I я, — поважно додала панна Лупеску, — теж дечого навчилася.

— Прекрасно, — відгукнувся Сайлас.

Десь на дубі заухала сова.

— Знаєте, до мене долинули чутки, — додав опікун, — що поки мене тут не було, ви двоє помандрували трохи далі за доступні мені території. Зазвичай я б радив не втрачати пильності, але, на відміну від декого, у гулів коротка пам'ять.

На це Ніх відказав:

— Усе гаразд. Панна Лупеску мене пильнувала, і не було жодної загрози.

Панна Лупеску подивилася на хлопчика, а коли обернулася до Сайласа, її очі сяяли.

— Є ще стільки незвіданого, — промовила вона, — можливо, наступного літа я знову приїду, щоб навчити хлопчика чомусь іще.

Сайлас подивився на панну Лупеску й підняв здивовано брови. А тоді глянув на Овенса.

— А я залюбки вчитимусь, — сказав хлопчик.

Розділ четвертий

Надгробок для відьми

Усі знали, що на краю кладовища поховано відьму. Скільки Ніх себе пам'ятав, стільки йому наказували триматися від того місця подалі.

— Чому? — питав він.

— Не корисно там гуляти живим, — пояснювала пані Овенс. — Вогка місцина. Майже справжня драговина, там небезпечно.

Пан Овенс був менш вигадливим і більш ухильним.

— То погане місце, — от і все, що казав він.

На західному схилі кладовище закінчувалося старою яблунею і брунатною від іржі огорожею з прутин (кожну вінчало так само поіржавіле вістря), а за ними простягалося пустище: килим з кропиви, бур'яну, ожини й різного осіннього сміття. Ніх, загалом слухняний хлопчик, крізь ґрати не поліз, а лише підійшов до них і визирнув. Він розумів, що йому чогось не договорюють, і це його дратувало.

Ніх повернувся на пагорб, до маленької каплички біля входу на кладовище, і чекав там на прихід темряви.

Коли сутінки змінили своє забарвлення з сірого на пурпурове, на горищі щось залопотіло, ніби стріпували важким оксамитом, і Сайлас стрімголов злетів додолу зі свого прихистку у вежі.

— А що там, у дальньому кутку кладовища? — запитав Ніх. — За могилами Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан?

— Чому ти питаєш? — відказав опікун, змахуючи блідими пальцями пил зі свого чорного костюма.

Ніх знизав плечима:

— Просто цікаво.

— Там непосвячена земля, — мовив Сайлас. — Ти знаєш, що це таке?

— Не зовсім.

Не потривоживши опалого листка, опікун перейшов доріжку і сів поруч із хлопчиком на лаву. Своїм лагідним, як шовк, голосом, він повів далі:

— Дехто вважає, що всі землі — священні. Священні до того, як ми прийдемо, і священні потому. Але тут, на твоїй батьківщині, люди освячують церкви й землю, відведену під поховання, щоб зробити їх благочестивими. Одначе клапоть за посвященною землею, Гончарне поле, вони лишили непосвяченим, щоб ховати там злочинців, самогубців і невіруючих.

— Тоді за огорожею поховано поганих людей?

Сайлас вигнув досконалу брову:

— Поганих? Зовсім ні. Дай подумати, я вже давненько там не бував… Але я не пригадую нікого геть лихого. Не забувай, що за минулих часів вішали за поцуплений шилінг. І завжди були люди, чиє життя в якийсь момент ставало таким нестерпним, що єдиний порятунок вони вбачали у тому, щоб пришвидшити свій перехід в іншу площину існування.

— Ти маєш на увазі, вони накладали на себе руки? — перепитав Ніх. Восьмирічний, з широко розплющеними очима й допитливий, він не був дурником.

— Авжеж.

— І як, допомагало? Вони ставали щасливішими, коли помирали?

— Деякі. Більшість — не стали. Це той самий випадок, коли люди думають, що в іншому місці їм житиметься краще, а потім дізнаються, що насправді річ не в місці. Куди б ти не подався, ти забираєш із собою себе. Якщо ти розумієш, про що я.

— Здається, розумію.

Сайлас простягнув руку і скуйовдив малому волосся.

— А відьма? — запитав Ніх.

— Ну звісно, — відказав опікун. — Там ховають самогубців, злочинців і відьом. Тих, хто помирає без покаяння.

Він підвівся — опівнічна тінь у сутінках.

— Самі розмови, — продовжив він, — а я ще не поснідав. І ти запізнюєшся на уроки.

У цвинтарних сутінках щось тихо зіщулилося, залопотіла оксамитова темрява, і Сайлас зник.

Коли Ніх дістався мавзолею пана Пенніворса, місяць уже сходив, і Томас Пенніворс («Тут він спочиває перед величним воскресінням») чекав на хлопчика не в найкращому настрої.

— Ви спізнилися, — прокоментував він.

— Вибачте, пане Пенніворс.

Пенніворс пхекнув. Минулого тижня він викладав Овенсу стихії та гумори,[5] а Ніх все ніяк не міг запам'ятати, що з них що. Хлопчик чекав на перевірку знань, та натомість пан Пенніворс сказав:

— Я думаю, варто приділити кілька днів практичним заняттям. Час спливає, врешті-решт.

— Справді? — здивувався Ніх.

— Боюся, що так, паничу Овенс. Ну, як справи зі зниканням?

Ніх сподівався уникнути цього запитання.

— Усе добре, — відповів він. — Ну, тобто, ви ж розумієте.

— Ні, паничу Овенс, не розумію. Чому б вам не продемонструвати?

У хлопця впало серце. Він глибоко вдихнув, міцно заплющив очі й з усіх сил спробував зникнути.

Пан Пенніворс лишився незадоволеним.

— Пхе. Не годиться. Навіть близько не схоже. Ковзайте і зникайте, юначе, як це роблять мертві. Ковзайте крізь тіні. Зникніть