Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

Перед магістратом Закривидорога спішився, наказавши козакам не злазити з коней. Ніхто його не стрів. Чудесно! Все відбувалося так, як знав наперед Михайло Дорошенко. Володарі цього краю не хотіли знати ніяких козаків, та й королівську владу ігнорували теж…

Козаки стояли на своїх місцях, коли Закривидорога вийшов з магістрату:

— Товариство! Магістрат не дозволяє нам ставати на постій у городі Умані. Наказ коронного хорунжого Хмелецького для них є ніц не вартим папірцем. Запам’ятаймо це, товариство!.. А тепер — їдемо до палацу Калиновських!

Дві тисячі вершників у суворому мовчанні, яке не обіцяло нічого доброго, промчало вулицями Умані…

Палац Калиновського був дивом зодчества. Між замком і містом — ріка, через ріку — міст, за рікою — рів, наповнений водою, за ровом — дерев’яний мур, у бійницях дрімали гармати.

Андрій Закривидорога зупинив свого Урхана і, притримуючи шапку-бирку, подивився на верхні поверхи палацу Калиновських. Йому навіть здалося, що в одному з вікон він побачив бундючну пику з вусами та борідкою. «Ех, пустити б йому в пику татарську стрілу!» — майнула думка, але тут же Андрій відігнав її від себе. Буде ще час поквитатися і з Калиновськими, і з Потоцькими, і з Конецпольськими! Та й зі своїми, православними, магнатами теж — Острозькими та іншими!..

За муром з’явилися голови вояків Калиновського, вийшов пишно вбраний поляк при зброї.

— Єстем комісарем Треп’ядьковським! Що треба?

— Я полковник війська запорізького Закривидорога! Ось мої клейноди!

— Що треба?

— Маю доручення коронного хорунжого до самого Калиновського!

— Пан Марцін Калиновський нікого не приймає!

— І це — все, що ви можете сказати, комісаре Треп’ядьковський?

— Це — все!.. А більше можуть сказати оці гармати й фальконети!..

— Гаразд! З вашими гарматами й фальконетами поговоримо пізніше. Нехай комісар Треп’ядьковський передасть мою обіцянку Калиновському!..

Кінь-бахмат Урхан здибився, повернув крупом до пана Треп’ядьковського. Андрій Закривидорога осадив коня і спокійно наказав своїм воякам виїздити на брацлавський шлях. Власне, цей спокій надто дорого йому давався, кортіло сказати Треп’ядьковському найобразливіші слова, але з його вуст не вирвалося жодного слова. Нічого! Він, Закривидорога, знаменито розправиться з Калиновським та Треп’ядьковським. У нього для цього є причина. А зараз треба негайно написати цидулу до гетьмана про те, як козаків прийняла Умань та її магнат Калиновський. Хай знає круль Сигізмунд, хай знає сейм, — і хай вони всі не дивуються, якщо полковник Закривидорога покарає самозакоханого поляка, котрий корчить із себе іспанського гранда.

Через півгодини, коли козаки опинилися в чистому полі, полковник зупинив свого Урхана і гукнув:

— Цабекала і Ляскала — до мене!

Продиктував писареві цидулу до гетьмана. Зміст був короткий, але для Михайла Дорошенка зрозумілий:

«11 маія року Божого 7135. Умань і Калиновський не взяли нас на постій. Маю право на сатисфакцію. Полковник його королівської милості війська запорізького Закривидорога».

Козаки Цабекало і Ляскало були нерозлучні друзі та найкращі гінці. Здавалося, самі не вельми показні, здавалося, й коні в них не найкращі, — але будь-яку найважливішу й найтерміновішу цидулу доручалося передати їм. Мехтодь Цабекало мав вуса й оселедець, мов у козака Мамая, обличчям був кругловидий, циганкуватий, любив грати на нерозлучній бандурі. Яким Ляскало був світловолосий, оселедець — ріденький та й вуса нікудишні, зате ж співав, брехав і задурював голови молодичкам та дівкам знаменито! І там, де нерозлий-друзі з’являлися, завше було весело.

— Отако, хлопці, — мовив Закривидорога. — Оцю вістку донесете до гетьмана, а потім — назад. Якщо нас не наздоженете біля Бугу — то йдіть прямісінько до регіментара Хмелецького і з його регіментом провадьте всі дії. Рано чи пізно він пішле вас до мене зі своїми цидулами.

— Рушати зараз?

— А коли ж іще?

— Та… може б, повечеряли та переспали, а уранці ви — на Брацлав, а ми — на Канів?

— Можна було б і так, але ліпше зараз! Ми ночуватимемо в такому місці, куди вас пускати не можна!

— Ото ж бо й є, — скрушно, в один голос, погодилися Ляскало й Цабекало…

— Ну, з богом, орли!

— І вам — щасти!

Помчали козаки, тільки під копитами їхніх коней залопотіло, застріляло, задимилося…

Загін заночував цілим табором у вельми веселому місці — веселому, звісно, для Ляскала й Цабекала. Цим місцем виявився жіночий православний монастир, де ігуменею була рідна сестра Мокрини Закривидорожихи Параскева.

Коли двадцять сотень козаків з’явилося біля брами монастиря, всі черниці облишили свої пізні справи й вибігли у двір. Мати Параскева, взявши ліхтар, підійшла до брами — і побачила свого небожа Андрія.

— Відчиняйте, сестри, браму якнайширше, — сказала вона, усміхаючись, — Славні оборонці віри нашої й люду православного прибули! Просимо до нашої господи, добрі люди!

Козаки спішилися і повільно заходили в браму. Власне, всі вони вперше опинилися в жіночому монастирі, куди чоловікам вхід було заказано. Але ж це були запорожці, захисники православної віри…

Тут же знайшовся нічліг, знайшовся фураж, знайшлася така-сяка вечеря, знайшлася нагода для доброї, розумної, ласкавої бесіди.

Мати Параскева не мала ні чоловіка, ні дітей. У юні літа покохала вона батька Андрієвого — Михайла Закривидорогу, і йшлося вже до весілля, та перейшла Парасці дорогу менша сестричка Мокрина. Страшенно покохав її Михайло Закривидорога, украв уночі, кинув на бистрого коня — і махнув з нею аж у Канів. А там домовився з попом, обвінчалися без батьківського благословення та й зажили удвох. Недовго вони й жили разом. Ще до народження Андрія пішов батько в похід на турків — та так і не повернувся. Вся чайка батькова десь загинула, пропала…

Лишилася Мокрина вдовою, а Параска постриглася в черниці, сестрою Параскевою стала, а згодом до ігумені дійшла своїм праведним життям, ученістю, мудрістю і справедливістю своєю… Помирилися сестри, не раз Параскева приїздила до Мокрини, не раз і Мокрина з малим Андрійком у монастир заїздила. Ось так і жили, ось так і зналися…

Красивою була мати Параскева. Навіть у старості Бог не забрав блиску з її чорних великих очей, навіть зараз пишне волосся її не била сивина. Була вона по-дівочому стрункою, і коли, поривисто-швидка, йшла у своєму чернецькому одіянні двором монастиря, то здавалося, саме небо нею милується. Не цуралася чесна мати Параскева ніякої роботи, часто й найчорнішу селянську роботу робила, і господарство монастирське вела розумно, гроші, які давало те господарство, йшли на будування монастирських укріплень, на порох та ядра, на переписування мудрих божественних книг, а останнім часом і на друкування їх, на братські школи, на іконописні майстерні, на викуп невольників з