Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

«Незадовго до смерті Лев І передав правління своєму синові Юрію І та прийняв чернечий постригу Лаврійському монастирі біля Старого Самбора, де і був похований» [53, с. 17].

Із цього свідчення можна констатувати, що Великий князь Лев був дбайливим державним діячем. Певно, був він і непоганою людиною. Хоча Літопис Руський подав його образ в негативному світлі. Та коли давній опис собору Святого Юра говорить, що Великий князь Василько прийшов із Володимира, від рідних дітей до міста Лева (у монастир Святого Юра) — помирати, то стає зрозумілою упередженість літописного писання.

За версією хронікерів собору Святого Юра, «волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся у ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно…» [53, с. 122].

Велике питання — яке джерело достовірніше: Літопис Руський, скомпільований Катериною II та її «Комісією…», чи історія українського собору Святого Юрія у Львові, яку писали наші предки?

Та повернімося до часів князя Юрія. Звичайно, руське (українське) військо, яке 1300 року допомагало хану Тохті розгромити бунтівного Ногая, мусив очолювати особисто син Великого князя Лева — Юрій. Тому не може виникати сумніву, що стосунки Великого князя Юрія (1301–1308-ий) із ханом Золотої Орди Тохтою, який правив у 1291–1312 роках, були цілком дружніми. Слід також мати на увазі, що хан Тохта повністю винищив рід улусного хана Ногая, а переважну більшість його підданих переселив до свого улусу, в межиріччя Волги і Дону.

Коли дружина хана Узбека (1312–1342) у 1334 році їхала до Константинополя, то між Дніпром і Дунаєм, за свідченням її арабського супутника Абуабдаллаха Мухаммеда Ібн-батути, вона не зустріла жодної людини. Послухаємо цього очевидця:

«Потом мы прибыли к городу (на Дніпрі. — В.Б.), под именем Бабасалтук… Этот город самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, … в том числе 8 дней без воды в ней… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев…» [3, с. 303–304].

За свідченням арабського (єгипетського) посла до хана Узбека, у 1330–1335 роках причорноморські землі сучасної України від Дніпра до Дунаю Золота Орда не використовувала.

Звичайно, порубіжні золотоординські сотники і тисяцькі старалися і далі, після смерті улусного хана Ногая, продовжувати політику захоплення земель деяких удільних князівств Київської землі, яка на ті часи входила до Великого Галицько-Волинського князівства. Але ті порубіжні непорозуміння не були в часи хана Тохти державною політикою Золотої Орди стосовно Галицько-Волинської держави. На це слід зважати всім.

Польща. Князь Юрій Львович у першому шлюбі мав за жінку доньку польського князя Казимира І — Євфемію. Літописний запис про його одруження «в Суздале» 1281 року — є звичайною московською фальшивкою-брехнею. Ми про те уже говорили і говоритимемо в наступному розділі. Увесь спектр взаємовідносин Великого Галицько-Волинського князівства з Польщею у 1301–1323 роках свідчить про матримоніальні зв’язки їх перших осіб.

Рідним братом дружини князя Юрія був польський князь Владислав І Локетек. Він, «Опираясь на польское рыцарство и отчасти на горожан, сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны…» [25, т. 5, с. 148].

Звернімо увагу: Владислав І (1260–1333) в часи найвищої могутності, яка припадає на роки правління князя Юрія, жодного разу не вчинив воєнного походу на державу свого швагра та сестри Євфемії, хоча ті, за Літописом Руським, ходили воєнними походами проти польських князів не один раз. Про щось же це говорить?!!

Якщо Великий князь Галицько-Волинської держави Лев Данилович міг організувати воєнну кампанію, взявши у похід сина Юрія, на польські землі та домагатися окремих їх уділів, то в часи Великого князя Юрія і Владислава Локетека ми цього не бачимо з обох боків.

В ту пору тиск католицького престолу на приєднання до Польщі «схизматів Русі» посилювався з кожним роком. І то був тиск не тільки словесний і релігійний, а й — воєнний. Католицька церква перенесла з Палестини на землі прибалтійських народів діяльність своїх військових формувань — Тевтонського ордену (мечоносців) та Лівонського ордену (хрестоносців).

Ось як характеризує їх діяльність Велика Радянська Енциклопедія:

«Тевтонский орден… Орден хрестоносцев… нем(ецкий) католич(еский) духовно-рыцарский орден, осуществляющий в 13 — нач. 15 вв. феод(альную) агрессию в Вост(очной) Европе… В 1237 с Т(евтонским) о(рденом) объединились остатки разгромленного Ордена меченосцев (у 1236 році. — В.Б.)… Т(евтонский) о(рден) захватил земли пруссов (к 1283), Вост(очное) Поморье с Гданском (1309), Эстляндию (1346), Жемайтию (1382–98), о. Готланд (1398), Новую марку (1402). В Прибалтике образовалось крупное … воен(-но)-колонизационное гос(ударст)во… Опорными пунктами крестоносцев в захваченных землях стали укрепленные замки. Местное население было почти истреблено…» [25, т. 5, с. 354].

Треба розуміти, що подібна доля чекала й русичів (українців).

«Ливонский орден… католическая и воен(но)-политич(еская) орг(аниза)ция рыцарей Тевтонского ордена, создавшая в 13–16 вв. феод(альное) гос(ударство) в Вост(очной) Прибалтике… В 13 в. Л(ивонский) о(рден) являлся гл(авной) в(оенной) силой нем(ецких) феодалов и католич(еской) церкви в Вост(очной) Прибалтике, подчинившей по указанию римских пап и ливонских епископов власти нем(ецких) феодалов латыш(ский) и эст(онский) народы… Л(ивонский) о(рден) был окончательно ликвидирован 5 марта 1562» [25, т. 14, с. 428].

Ми згадали про діяльність цих католицьких військових формувань не випадково. Як бачимо, до початку XIV століття — часу правління Великого князя Юрія Львовича, Тевтонський орден, який мав рухатися переважно на південний схід, повністю закріпився на землі прусів та в Північному Помор’ї. Тому, ведучи мову про Литву, ми зобов’язані пам’ятати про існування цього мілітарного фактора.

Литовське князівство. У післярадянські часи серед білоруських істориків розгорілися палкі суперечки щодо визнання саме білорусів — литвинами, тобто одними із зачинателів Литовського князівства. Звичайно, новій історичній думці, насамперед, протистоять затяті русофіли, які й досі мріють про «великую и неделимую». Та справа в тому, що історики нової білоруської школи наводять такі факти, яким треба довіряти. Вони — незаперечні! Хто хоче більше з цього приводу знати, раджу звернутися до праці В.В. Деружинського «Тайны беларуской истории». — Минск: ФУАинформ, 2010.

Не будемо детально вивчати цю чи подібні праці. Проте кілька витягів, аби розуміти, що відбувалося на сусідніх нам землях, слід зробити.

«Перше писемне джерело, яке чітко фіксує політичну організацію литовського суспільства, — це договір 1219 р. між литовськими князями та волинськими князями Данилом і Васильком. З нього видно, що Литва