Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

– Батьку, я би хотів поговорити з тобою про мачуху.

– Ця тварюка занехаяла роботу? Не дивно після її вчорашньої витівки.

– Ні, вона працює, однак її поведінка… Була… Надто самовпевненою. Її потрібно покарати.

– Я вже це зробив, чи ти сперечатися зі мною хочеш?

– Як можна? Я лише хотів доповнити, аби вона достеменно затямила цей урок.  Та образа залишилася в душі нашого клієнта на довгі роки. Як щодо того, аби дати Адріані меншу кімнату, до того ж із ґратами на вікнах? Нехай знає своє місце.

– Гм, – батько задумався, вивчаючи сина. Цей крижаний погляд з-під похмурих брів… Він шукав у всьому якийсь підступ, – гаразд, обміркую, – відповів трунар, не розкриваючи власних намірів.

Свою роботу Леон доручив челяді, а сам пішов у той дім, де мав мешкати Вольфер. Найбагатше обійстя міста – п’ять поверхів, чотири башти, десять гектарів лісу та озера навкруги – ось якими статками могла похвалитися та родина. Проте Тейкера це зовсім не лякало –  яким би великим не був будинок цих людей за життя, після їхньої смерті він перетворювався на крихітний ящик.

Двері йому відчинила  дівчина з бляклим чорним волоссям, що було заплетено в косу. Її сукню було заляпано  брудом і сажею, а руки – вкриті мозолями.

– Добридень, пане, яка мета вашого візиту?

– Я би хотів поговорити з господарями цього маєтку.

– Тоді розмовляйте зі мною, я також господиня.

– Даруйте, юна леді, та ви радше схожа на служницю, ніж на господиню.

– І тут ви маєте рацію. Усі ми – діти однієї крові, родичі, чужаків сюди працювати не беруть. Та ті з нас, хто ще не знайшов свого місця в житті, не вивчився та не пройшов певних випробувань, знаходяться за рангом нижче від решти родичів, виконуючи всілякі дрібні доручення.

– У такому разі мені потрібен той, хто розбирається в історії вашого роду. Нещодавно мав зустріч з одним із вас, у мене виникли певні питання.

– Стривайте, я пошукаю таку особу.

Двері зачинилися. По той бік чулися кроки, якийсь шепіт, ґвалт. Наразі Леон розмірковував, чи варто показувати медальйон, проте вирішив цього не робити – однієї жертви чудовиська йому вистачало.

Після хвилини суперечок і криків до гостя вийшов юнак із неприродньо білим волоссям. Позаду нього стояв його брат-близнюк,  із каштановим, він невдоволено дивився на родича.

– Вітаю, мене звати Герман, я один зі старших синів наших славетних батьків.

– Я –  Леон, син Бенджаміна Тейкера, місцевого трунаря. Учора містер Вольфер уклав із батьком угоду, сталася сварка, і він не встиг з'ясувати, навіщо вам тіла безхатьків.

– Про такі речі на порозі не розмовляють, ходімо.

Герман намагався провести гостя якнайшвидше, та все ж той устиг помітити кілька деталей. На стіні рядочком висіли дев’ять рамок, у них – медалі. Дерев’яна з білим колом у червоній оправі, залізна з таким же малюнком, проте з правого боку червоного кольору було більше, скляна – білий та червоний ділилися навпіл, на білій половині намальовано червоне коло, платинова – біло-червоний місяць з червоним колом у центрі, мідна, така ж, що її Адріана знайшла, золота з трьома червоними краплями, ще одна – з вісьмома рубінами замість крапель, передостання з трьома місяцями – великими та двома малими, вилитими на сплаві золота й міді, остання –  із кістки із зображенням червоної смуги й іклів.

Господар провів гостя в невеликий, проте затишний кабінет, де фіранки були прозорими, а підлога позбавлена килимів. У кутку стояли диван, столик, три крісла та книжкова шафа, решта простору була вільною. Леон сів у крісло, Герман – на диван.

– Отже, ви представляєте родину трунарів, наскільки я пам’ятаю, ми вчора уклали з вами угоду, за якою всі трупи  безхатьків та непізнаних людей ви передаєте нам.

– Саме так. Але з якою метою? Якщо ваша родина керує якоюсь установою, чому би не звернутися від її імені?

– Бо всі дослідження проводяться тут, у нашому будинку. Розумієте, батько не бажає бачити будь-кого з династії в лікарнях чи шпиталях. Він уважає, що шляхетні особи на кшталт нас не мають мати справу з плебеями, та все ж зацікавлений у певних дослідженнях. Нині родина надає нам необхідну літературу та матеріали, а потім ми врятуємо життя своїх братів та сестер.

– І що ж такого у вашому роді? Певно, від самої королеви походите.

– Ні, королева та інша знать тут ні до чого.  Наша родина заробила собі ім’я та статки виключно працею. Один став видатним письменником, інший – математиком, третій художником, четвертий  суддею, і так поступово в кожній галузі з’явилося як мінімум одне наше прізвище. Ми зберігаємо родинні зв’язки, як вугілля в комині, тому наш рід не згасає, а палає все сильніше з кожним днем.

Ця інформація змусила Леона посміхнутися.

– А в нас є дещо спільне. До речі, чи не знайдеться серед вас трунарів?

– Пробачте мені за такі слова, проте робота такого штибу заборонена в нашій родині. Розумієте…

– Мабуть, неабияк смердить. Пусте. Чим менше конкурентів, тим краще.

Позаду почувся вереск, у коридорі з’явилося троє дітей, але помітивши незнайомця, вони сховалися за дверима. Потім їх наздогнала якась жінка й відшмагала так, що один із них заскавчав, наче цуценя. Тейкер подумав, що не випадково батько знайшов із ними спільну мову.