Читати книгу - ""Я — донька ворога", Love"

Відео вийшло в ефір наступного ранку.
Через три години про нього писали всі. Через п’ять — почали зникати сторінки, видалятися копії. Але було пізно.

Софія стала голосом правди.

Її обличчя, повне рішучості та болю, облетіло новини, блоги, телеграм-канали.
Одні звинувачували. Інші — підтримували. Але мовчати вже не виходило.

— Ми почали війну, — сказав я, читаючи заголовки. — Вони не зупиняться.

— І ми не зупинимось, — відповіла вона тихо.

---

Того вечора нам подзвонили.
Номер був невідомий.

— Софіє, — пролунав хрипкий чоловічий голос. — Це я.

Вона завмерла.

— Тату?..

— Я знаю, що ти зробила. І я горджуся. Але це дуже небезпечно.
Вони вже полюють. І не лише за тобою. За всіма, хто поруч.

— Чому ти мовчав? Чому не сказав мені правду?!

— Бо не мав права. Бо правда мала вбити тебе… або врятувати.
І ти сама вирішила, ким стати.
Я залишив тобі сліди, які ти знайшла. Бо знав — ти розумніша, ніж я міг уявити.

— Де ти? — її голос тремтів.

— Недалеко. Але не можу показатись. Ще ні.
Занадто багато очей.

Пауза.

— Я залишу тобі дещо. На покинутій фабриці, де ми колись були разом. Ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю…

— Туди я передам те, що може довершити все. Довести — без сумнівів. Але будь обережна. Якщо тебе помітять… усе буде втрачено.

Зв’язок урвався.

Софія повільно опустила телефон.

— Це був він. Мій батько. Він живий. І… він не зрадник.

---

Ми зібралися за годину. Їхати на фабрику — значило поставити все на кін. Але назад дороги вже не було.

І, вирушаючи туди, ми не знали,

> що хтось уже чекає.
І не тільки ми отримаємо послання.
А й наші вороги — сигнал, що гра змінила правила.

---