Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Ой, — починав сюсюкати Пабло, наче пришелепкувате дитя, — летючі тарілочки.

Знову дзенькіт. Уламки порцеляни летіли аж у вікно. Дуже скоро в нашому домі не залишилося жодної цілої тарілки чи чашки, окрім металевих. Та й ті були погнуті. Далі в хід пішли меблі. Пабло трощив усе, що траплялося під руку.

— Звірюка твоя малолітня мені спокійно жити не дає! — валував Пабло. — Витріщиться отими очиськами й дивиться, як… — Він не міг дібрати слова. — Забери її геть, бо приб’ю! І тебе приб’ю, і тихоню вашу Свєтку! Усіх порішу! Життя мені спаскудили!!! Суки!!! А надумаєш мене позбутися, — Пабло хапав маму, наче кошеня, і я завмирала з остраху, — живцем у землю закопаю. Усіх!

Об стіну вже летіла мама, зачіпаючи меблі. Я хотіла бігти на допомогу, але боялася її гніву. Одного разу, коли я вскочила до хати, вона закричала:

— Іди звідсіль! Ще й за тебе боятися!

Пабло тоді якимось дивом не помітив мене й не зрозумів, до кого мама зверталася, бо таким був п’яним.

Наша кухня, а згодом і вітальня, були розтрощеними, наче після війни. І мама, яка була такою акуратисткою, так пильнувала, аби в домі було чисто, зі смаком і до ладу, це терпіла. Ні, я не могла того збагнути!

Десь під ранок мамі — не знаю вже, якими правдами й неправдами, — вдавалося втихомирити Пабло й вкласти спати. Мабуть, він просто вибивався із сил. І от дивина: якщо Пабло потрібно було на роботу, через кілька годин він прокидався свіжим, як огірочок. Невинними очима дивився на розтрощену кухню, клявся-божився мамі, що то було востаннє, і їхав собі. Коли ж він мав лишитися вдома, бо працював позмінно, спав до вечора. Увечері починалося знову. Здоров’я Пабло мав воляче, міг пити діжками. А мама марніла щодень. Куди поділася її краса? Вона постаріла років на десять, під очима й біля вуст залягли зморшки. Біляве волосся посріблила сивина. «Мамо, — хотілося сказати мені, — дав він тобі краще життя?» Але це вже було б як добивати лежачого.

…Одного разу, коли мама, як зазвичай, зачинилась у залі, доки Пабло спав, я не витримала. Зайшла до неї і, дивлячись в очі, навколо яких, мов ями, залягли тіні після чергової безсонної ночі, попросила:

— Мамо! Виженімо його!

— Він нас живцем у землю закопає, — утомлено сказала вона.

— Кого ти боїшся, — спалахнула я, — тхора отого? Він сміливий, тільки коли слабші перед ним. Чому ти його терпиш? За що? Він нічого, крім горя, не приніс ні тобі, ні нам. Мамо, я тебе не розумію.

— Мала ще, щоб зрозуміти, — шикнула вона.

— Я попрошу дядька Сергія, — гнула своє, — він допоможе нам витурити його раз і назавжди!

Це була помилка. Не потрібно було згадувати дядька. Мама так і не змогла пробачити й прийняти таткову рідню, хоча я особисто ніякої вини з їхнього боку не бачила.

— Геть звідси! — вказала мама на двері. — Не втручайся в дорослі справи. Ще раз згадаєш про дядька — відлупцюю власноруч. Моє життя, сама в ньому розберуся.

— Але ж ми зі Світланкою — теж частина твого життя! — закричала я. — Так, мамо?!

Вона нічого не відказала.

— Мовчиш, мамо… Мовчи. Слово честі, я знайду можливість його спекатися!

Я вискочила із зали й розридалася. Не плакала так ні до того, ні після. Не вміла. Але сльози принесли полегшення.

Так ми й жили — у щоденному страху. Я помітила, що в мене, як у старої, почали тремтіти руки. Пабло допивався до «білочки». З маминого тіла не сходили синці, а ми зі Світланкою фактично поселилися в тітки Насті. Вона була рада нашій присутності, бо не мала ні дітей, ні чоловіка. Час від часу я чула, як тітка, готуючи обід, бубоніла собі під ніс:

— Хіба ж не знайдеться на нього управи? Навіть не законний чоловік він їй. Діти бідні… Надивилися-натерпілися. Я б такого вже отруїла давно. Заради дітей. Хіба то мислимо — по чужих людях кочувати при рідній матері? Не знаю…

Мені після тих слів хотілося плакати, та я трималася. Кого було жаль, то це Світланки. Вона ніби й не дуже страждала від того, що відбувалося в нашому житті, бо я намагалася, як уміла, її оберігати. Та часом думала: невже вона виросте з усвідомленням того, що жити в сусідів — норма, не бачити матері тижнями — норма? А я? Якою виросту я? Може, я вже виросла й для мене таке життя — теж норма? Невже в усьому світі нема до кого звернутися по допомогу? Ми й далі житимемо, тремтячи від кожного голосного звуку?

І мої думки знову поверталися до Романа. Того самого «уголовника», яким у дитинстві лякала мене мама.

Я давно помітила, з якою цікавістю він на мене поглядає. Мені було лише 16, та виглядала я значно старшою. І зовні ставала дуже схожою на маму.

— Як з ока випала! — плескала в долоні тітка Настя. — Гарна, аж засліплюєш!

Я зазвичай ніяковіла, бо не звикла чути на свою адресу добрих слів. І було чого: росла відлюдькуватою, грубуватою, небагатослівною, на моєму обличчі рідко з’являлась усмішка, будь-яке зауваження, навіть найдрібніше, сприймала в штики.

Та хлопці, особливо старшокласники, залицялися, і навіть дорослі чоловіки проводжали поглядами. Мабуть, було в мені те, що в мамі: за холодною зовнішністю нуртували пристрасті. Знав би хто, які думки кружляли в моїй голові! Мені хотілося вбити Пабло, встромити ніж йому просто в горлянку й дивитися, як звідти фонтаном струменить гаряча червона кров. Мила дівчина, чи не так? Та не була впевнена, що на це в мене вистачить моральних сил.