Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Я почала думати над тим, як вмовити Романа на злочин. Хіба захоче? Він тільки відсидів, кажуть. Куди дівати труп Пабло, якщо все ж Роман згодиться? Що я буду йому за це винна? Крім самої себе, у мене більше нічого немає… Від думки про те, що, можливо, своє тіло доведеться віддати «уголовникові», робилося зле. Але ж і далі так жити було просто неможливо! Інколи я мріяла про те, що Пабло вп’ється і захлинеться власним блювотинням. У селі таке сталося з одним алкоголіком. Але Пабло мав воляче здоров’я і неймовірне везіння. Бувало, приїжджав додому на своєму екскаваторі й просто випадав з кабіни, не в силах іти далі. Узимку він міг би запросто замерзнути й звільнити нас від своєї присутності, та мама тягла його в хату.

Я почала придивлятися до Романа. Поверталася зі школи через його вулицю, роблячи невелике коло. Саме була осінь, і Роман часто працював на городі: прибирав, палив сміття.

Зовні він був не таким уже страшним. Чоловік як чоловік, тільки здоровенний, як ведмідь, та ще борода ця…

Довго я проходила повз Романа, не наважуючись відкрито на нього глянути. Він же завжди вітався, проводжаючи мене поглядом. Чи довго б я ходила так, не знаю…

Одного вечора мама, яка саме ліпила вареники й була веселою, бо Пабло якимось дивом повернувся з роботи тверезим, сказала:

— Юлю, ми з Павлом вирішили, що ти вступатимеш цього року.

— Куди вступатиму? — не зрозуміла я. — Я ж тільки 10-й клас закінчу. 11-й ще попереду.

— Візьмеш документи за дев’ятий клас і вступиш, куди тобі подобається, — роздратовано кинула мама.

— А куди мені подобається? — тупо перепитала я.

— Не знаю! — гаркнула вона.

Я помітила, як у Пабло переможно сяйнули очі.

Його ідея, погань така. Здихатися мене вирішив. І буде кум королю і сват міністру. Правду кажучи, я була не проти поїхати деінде із цієї хати, хоч світ за очі. Та в мене була Світланка. Хіба я могла кинути дитину на цього… покидька.

— Ні! — твердо сказала я.

— Так! — сказала мама. — Не обговорюється. Матимеш спеціальність через рік. Не сидітимеш мені на шиї.

Я зрозуміла, що сперечатися немає сенсу.

Уночі довго не могла заснути й думала над тим, що робитиму далі. Світланку однозначно не можна лишати на Пабло. І навіть на маму. Сестра ніжна й тендітна. Наше «чудове» життя витримувала лише тому, що я була поруч. Як мене не буде, вони її зламають. Пабло — навмисно. Мама — тому що така її натура. Що ж робити? До ранку я твердо вирішила йти до Романа. Хай прибере покидька Пабло з нашого життя. Назавжди. Ціна не має значення.

Повертаючись після школи, я знову навмисно попленталася через Романову вулицю. Ішла повільно, ледве пересуваючи ноги. Мала твердий намір сьогодні заговорити з чоловіком, але страшилася, відтягувала момент.

«Що я йому скажу? — проносилися в голові думки. — Драстє, я ваша сусідка через вулицю. Убийте, будь ласка, мого вітчима, труп десь зарийте, а я вам за це віддамся. Подумає, що я несповна розуму. І правильно! Як же вчинити?»

Того дня я так нічого й не придумала, та й Романа на городі не застала. Зітхнула з полегшенням, хоч і соромно було за своє боягузтво.

Уночі знову не могла заснути. Верзлися якісь волохаті руки, що нагадували ручиська Пабло. Вони тяглися до Світланчиного горла. Бідна дівчинка з острахом задкувала, доки не вперлася в стінку, і руки почали її душити. Я ж стояла, ніби хто ноги прибив до підлоги, і не могла зрушити, як не намагалась. Прокинулася мокра — сорочку хоч викручуй. На годиннику пів на дванадцяту. Простягла руку, аби впевнитися, що сестра спить поруч. Намацала Світланку (ми спали в одному ліжку), та щось сонно пробурмотіла у відповідь.

Я піднялась і підійшла до вікна. У кімнаті, яку заливало примарне місячне світло, було прохолодно. Дуже скоро я замерзла в мокрій сорочці.

Думки були про те саме — як далі бути? Я заздрила однокласницям, які теревенили про хлопців, ходили на дискотеки, весело хихотіли по закутках, малювали материними помадами губи. Мене ж хвилювали зовсім інші питання. Наприклад, як «підписати» людину на вбивство. І поговорити ні з ким. Та хіба таким з кимось поділишся? Хіба зі Світланкою? Ні, навіщо таким обтяжувати дитину.

Раптом, ніби відчувши, що я про неї думаю, Світланка схопилася з ліжка.

— Юліко, Юліко!!! — несамовито закричала вона.

Я кинулася до сестри:

— Ну чого ти, Світланко? Я тут, тут!

Сестра, ніби сніп, знову впала на ліжко. Очі в неї були заплющені, і я зрозуміла, що вона говорить крізь сон.

Страх не покидав її навіть уві сні. Ще один доказ того, що потрібно діяти, і діяти рішуче.

Вирішила: іду до Романа. Просто зараз. Одягла свої звичні штани й товстий светр. Передумала. Натягла на себе Світланчину спідницю, яка була закоротка й вузькувата, ледве влізла в її кофтинку з тонкої трикотажної тканини, яка облягала мене, як друга шкіра. Світланка, хоч і була молодшою на чотири роки, скоро обіцяла наздогнати мене в зрості. Ми взагалі були дівчатами досить високими, а ще схожими одна на одну, мов близнючки. І на маму також. В одному домі жили три копії. Пабло було чого біситися.

Так-сяк натягнувши Світланчину одежу, я заглянула в люстро. Хоч і було темно, та розгледіла, що вигляд маю, як оті дівки з порножурналів, які колись мені показувала Циганчина Танька. Тим краще. Власне, тим я й збиралася платити Роману. Навряд чи він знає, що