Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Хартлесс їхала старою стежкою, намагаючись не звертати з наміченого шляху. Ліс був темний, і кожен крок її коня лунав глухо, мов відлуння. Вона час від часу озиралася, намагаючись вловити чийсь погляд. Ліс був надто тихим — настільки, що її інстинкти підказували: щось не так.

І раптом перед нею, наче з повітря, з’явився чорний вершник.

Він був далеко, але навіть на відстані його силует пронизав її поглядом. Його кінь стояв нерухомо, мов статуя, і тінь від його фігури тягнулася довгою лінією. Вона сповільнила кроки, але в наступну мить його вже не було видно. Дивне передчуття небезпеки огорнуло її.

Вона лише встигла розслабити повід — і він опинився прямо перед нею.

Вершник був величезний. Темна маска приховувала його обличчя, чорна броня зливалася з тінню ночі. Його погляд — твердий і холодний.Хартлесс миттєво вихопила клинок. Вона одразу ж вдарила — швидко, без вагань. Лезо полетіло прямо в груди ворога.

Але той не зрушив з місця.

Наче передбачив її рух. І перш ніж вона встигла усвідомити, що сталося, він перехопив меч, спокійно вирвав його з її рук і метнув у дерево — клинок увійшов аж до руків’я.

Хартлесс застигла. Серце скажено калатало. Холод охопив тіло, і вона не могла ворухнутись.

Він залишався нерухомим. Не нападав. Лише опустив руку.

А потім заговорив. Голос був глибокий, хрипкий:

— Я не хочу битися. Я більше не служу Дактарусу.

Її наче обухом по голові. Вона зробила крок назад.

— Ти... не служиш? — прошепотіла вона.

— Я не хочу війни, — сказав він. — Я хочу спокою. Я втомився від цього. Втомився від Дактаруса. Я... хочу здатися.

Хартлесс не вірила власним вухам. Вона переводила погляд з нього на його зброю. Не розуміла — що відбувається?

— Ти хочеш здатися? — голос тремтів.

Він зняв маску.

Їхні погляди зустрілись. У його очах не було злоби. Там була печаль. І ще щось… темніше.

— Так. Я хочу, щоб ти привела мене до своїх. Нехай вони вирішують. Я вже не можу далі.

Його господарем був Дактарус — лідер варварів, тих, що напали на Комрад. Тепер перед Хартлесс стояв не ворог, а людина, яка обрала інший шлях.

Вона опустила руки.

— Чому? — нарешті запитала.

— Тому що я більше не хочу бути частиною цього пекла. Я був серед тих, хто прийшов сюди. Але мені це більше не потрібно. Я побачив як змінилася долина за багато років. І я не хочу знову її знищувати.Це чужа війна.

Його слова були тихими, але щирими. Вона не вірила… і водночас не могла не вірити.

— Твоє ім’я?

— Нубій, — сказав він. — Мене звати Нубій.

Він зробив крок уперед — не до її зброї. Просто до неї.

Вона не зрушила з місця.

— Я візьму тебе тебе з собою, якщо тобі можна вірити, звісно.Нубію. Але пам’ятай — я не знаю, що з тобою зроблять у Рібелі.

Він кивнув.

— Я готовий до всього.

Вони обоє зробили по кроку назустріч. І знали: відтепер їхній шлях зміниться. Але наскільки — не знав ніхто.

Ніч уже впала, коли ворота Рібела повільно розчинились. Смолоскипи вздовж стін освітили дорогу, і в тьмяному світлі постаті Хартлесс та її супутника виглядали як привиди, що виринули з лісу.

— Хто це? — запитав один зі сторожів, стискаючи спис.

— Вона… Це Хартлесс… — другий вказав на постать поруч. — А з нею... хто це?

Чутки розлетілися табором ще до того, як вони дісталися до головного шатра. Воїни кидали погляди, завмирали. Дехто хапався за руків’я мечів, побачивши масивну фігуру в чорній броні й закритому каптуром обличчі.

Івар уже стояв біля входу, знаючи, що його покличуть. Поруч ішла Клер, її обличчя було напруженим, губи прикусені, очі — втомлені й сповнені думок. Коли Хартлесс підійшла ближче, вона мовчки кивнула. Позаду їхав Нубій — без страху, без виклику, лише з втомою.

— Ти впевнена? — тихо спитала Клер.

— Він міг убити мене, але не зробив цього. Він зняв маску. Він здався. Він говорив. І він… — Хартлесс зітхнула. — Він не такий, як інші. Щось у ньому зламалося.

Клер стиснула кулаки.

— Я не хочу говорити з ним, — зізналася вона. — Боюсь, що не зможу мислити ясно. Я не впевнена що він безпечний. Хай говорить Івар. Він побачить — правда це, чи брехня. Та в разі чого, вб'є його..

Івар мовчки кивнув і попрямував до шатра, де вже сидів Нубій. Той зняв броню, залишившись у чорній туніці, і сидів рівно, непов’язаний — лише двоє охоронців стояли з обох боків за ширмою. Івар жестом відпустив їх. Ті переглянулися — і вийшли.

Двері за ними зачинились.

Тиша.

— Як тебе звати? — запитав Івар, наближаючись, але не сідаючи.

— Нубій, — спокійно відповів той.

— У вас всіх є імена? Я гадав що ви просто створіння які навіть говорити не в змозі..

— Ні, лише у тих, хто є головною ланкою в нашому ланцюгі. Решта - воїни. Яких вирощують як тварин, які здатні тільки битися, їсти та помирати в потрібний час...

— Чому ти тут?

— Бо більше не можу бути частиною того, що йде із півночі.

Івар уважно дивився, як хижак, що вивчає здобич.

— Що це таке? Армія? Орден? Релігія?

— Все разом, — відповів Нубій. — Це… рух. Культ сили. Поклоніння Дактарусу. Але він не бог. Він — звір із армією фанатиків.

— Скільки їх?

— Ти не хочеш знати.

— Хочу, — різко відповів Івар. — Я не боюсь чисел.

Нубій усміхнувся ледь іронічно, не зі зла.

— Десятки сіл. Тренувальні табори. Племена, про які ви не чули. Усі об’єднані страхом. Він спалює всіх, хто не підкоряється. А тих, хто підкоряється — робить зброєю.

— Ви всі там такі величезні? 

— так.. ми з далекого краю.. історія нашого народу прихована великою таємницею. Дактарус з самогї молодості цікавився нашою історією. Вивчав манускрипти, читав давні сувої. Він хоче об'єднати всі північні села та міста під свій стяг. 

— Чому ти пішов?

— Бо втомився дивитися, як дітей ріжуть, наче дичину. Я хотів бути воїном. А став м’ясником. Дактарус зійшов з розуму своєю манією трону.

— Що він робитиме далі?