Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Лінн уважно слухала, і в її очах блищало розуміння.

— Ти змінилась.

— Можливо. А може, я просто вперше стала собою.

Лінн помовчала.

— Ти щаслива?

Лайра не одразу відповіла. Вона глянула у вікно, де промінь ранкового сонця грався на підвіконні.

— Я ще не знаю. Але я відчуваю, що тут… може бути щось нове. Інше. І я не хочу втрачати цей шанс.

Лінн кивнула.

— Тоді ми маємо знайти, як жити тут. Разом.

— Ідеальний план, — усміхнулась Лайра. — Але спочатку... покажу тобі, як працює фен. Це не дракон. Хоча звучить схоже.

— Страшно навіть уявити.

Їхній сміх знову наповнив кухню, і цей ранок став першим днем нового життя — зі звуком чайника, хрустким тостом і справжньою, несподіваною надією.

За кілька годин двері знову відчинилися. Макс увійшов із пакетом у руках, усміхаючись так, ніби щойно приніс квитки до казкового світу.

— Ну що, дівчата, готові до невеличкої пригоди?

— Якщо ти приніс ще один магічний чайник — я пас, — пожартувала Лінн.

— Ні, цього разу все серйозніше, — Макс поклав пакет на стіл. — Я подумав… Ви обоє заслуговуєте побачити цей світ не тільки через вікно квартири. Тож, я склав вам міні-екскурсію. З місцевими дивами, морозивом, трохи музики — і навіть човником, якщо не злякаєтесь води.

Лайра широко розплющила очі.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Але спершу — подарунок.

Він дістав з пакету невелике біле плаття, легке, з тонкими бретелями та м’якою хвилею тканини, що грала на світлі.

— Я бачив це у вітрині і чомусь одразу уявив тебе в ньому, — звернувся він до Лайри. — Сподіваюсь, підійде.

Лайра торкнулась тканини, і на обличчі у неї з’явилась тінь посмішки, а в очах — іскорка здивування.

— Воно… дуже красиве.

— Таке ж, як і ти, — тихо сказав Макс, не дивлячись їй в очі, ніби не наважувався сказати більше.

Лінн перехопила погляд Лайри й підморгнула.

— Йдімо переодягатись. Ще трохи — і тут розтане не тільки морозиво, а й повітря між вами.

Лайра розсміялась і пішла до кімнати, тримаючи плаття, ніби це було щось невагоме — чи надто особливе, щоб нести інакше.

Сонце вже торкалось дахів будинків, коли вони вийшли на вулицю. Лайра йшла поруч із Максом, а Лінн трохи позаду, вдивляючись у новий світ із цікавістю мандрівниці, що вперше ступила на чужу землю. Біле плаття м’яко облягало фігуру Лайри, і кожен подих вітру розігрував у ньому свою симфонію легкості. Макс час від часу кидав на неї погляд, ніби все ще не вірив, що ця дівчина — не вигадка.

— Я почуваюся... ніби в чужому сні, — прошепотіла Лайра, дивлячись на хмари, що повільно пропливали небом.

— Це не чужий. Твій, — усміхнувся Макс. — Просто з новою музикою.

Вони пройшли через вузенькі вулички старого району, де на балконах висіли горщики з квітами, а з кав’ярень долинали аромати кориці та кави. Потім дісталися парку з озером. Макс зняв рюкзак і витяг звідти хліб для качок, морозиво і три пляшки газованої води.

— Серйозно? — Лайра розсміялась. — Ти ще й провізію прихопив?

— Я — відповідальний екскурсовод. І романтик за сумісництвом.

Вони сіли на лавку біля води, спостерігаючи, як хвилі ледь колишуть човен, пришвартований біля дерев'яного пірса.

— Хочете кататися? — Макс поглянув на дівчат.

— Так! — вигукнула Лінн. — Я хочу знати, чи це не якась водяна пастка, як тостер.

Лайра засміялася, а потім схопила Макса за руку.

— Ходімо. Але ти — керуєш.

За кілька хвилин вони вже пливли повільно по озеру, і вечірнє світло лягало золотими лініями на воду. Лінн, зручно вмостившись у човні, розглядала все навкруги, а Макс і Лайра сиділи поруч, їхні плечі час від часу торкалися одне одного.

— Максе, — тихо сказала Лайра. — Я завжди думала, що мій світ — це єдина істина. Що все, що за його межами — просто вигадки. А тепер... Я сама вигадка в чужому світі.

— А може, твій світ був початком нової реальності? — відповів він. — Ти не вигадка. Просто... трохи інша глава.

Вона замовкла, дивлячись у воду. Потім глянула на нього — уважно, з тією щирістю, яка більше нічого не приховує.

— Ти боїшся, що я можу зникнути?

— Так, — відповів він просто. — Але я більше боюся не сказати, що вже не уявляю цього світу без тебе.

Її очі засвітилися. Вона обережно доторкнулась до його щоки пальцями, ніби боялася, що він розтане, як сон.

— Я тут, Максе. Зараз точно — я тут.

— І ти кажеш, що це просто… тісто, сир і соус? — Лінн із недовірою розглядала шматок піци, що парував у її руках.

— Просто? Це геніальність у три інгредієнти, — Макс підморгнув і відкусив свій шматок. — Дай шанс, і вона змінить твоє життя.

Лін обережно надкусила, жувала, мов досліджуючи щось сакральне, а потім широко розплющила очі.

— Це пиріг від диявола. Але я... не можу зупинитися. Що ви тут ще ховаєте в цьому світі?

Лайра сміялася, сидячи поруч на пледі, який вони розстелили прямо в парку під деревом. Сонце вже сховалося, і вуличні ліхтарі створювали затишне, м’яке світло довкола.

Макс нахилився до неї, витираючи серветкою плямку томатного соусу біля куточка її вуст.

— Ти офіційно пройшла посвяту в цей світ.

— Значить, я тепер своя?

— Більше, ніж будь-хто інший.

У цю мить Лайра ледь помітно усміхнулась і поклала голову йому на плече. Макс обійняв її однією рукою, а іншою простягнув ще один шматок Лінн.

— Хочеш ще?

— Завтра я почну вірити в телевізори, якщо так піде далі.

Але мить тепла була надто короткою.

Раптово в повітрі щось змінилося. Наче воно загусло. Лайра підвела голову — інстинкт, вихований у палаці, в обстріляних лісах і королівських інтригах, закричав: "Небезпека."

— Максе… — вона вже хотіла щось сказати, коли з тіні між дерев вийшло троє. У чорному. Без облич. У каптурах. Рухались мовчки, але швидко.