Читати книгу - "Алтин-толобас"

Капітан? Авжеж — усього лиш лейтенант, або, як тут говорили на польський лад, porutschik.

Неймовірно, але кондиції, підписані в Амстердамі російським посланником князем Тулуповим, виявилися суцільним обманом!

А починалося так чинно, церемонно. Черговий чиновник (у великих залізних окулярах, брудному каптані, зі змащеним оливою довгим волоссям) взяв у іноземця папір з печатями, статечно покивав і звелів очікувати в канцелярії. Там на довгих лавах сиділи писці, тримали на колінах паперові сувої й швидко строчили перами по цупкому сіруватому паперу. Коли аркуш закінчувався, лизали склянку з клеєм, проводили язиком по краю паперу і наклеювали наступний аркуш. Пахло, як і належить у казеннім присутствії: пилюкою, мишами, сургучем. Якби не виразний запах часнику й перевареної капусти, що чи то пробивався знизу, чи то сочився із самих стін, можна було б уявити, ніби це ніяка не Московія, а магістратура в Амстердамі або Любеку.

Чекати довелося довго, як і належить у приймальні великої людини. Зрештою, іноземного офіцера прийняв пан Теодор Ликов — приказний podjatschi, тобто по-європейськи, мабуть, віце-міністр. Саме він відав розміщенням щойно прибулих іноземців і влаштуванням їх на службу та забезпечення.

Кабінет у його ясновельможності був негарним — бідним, з поганими меблями, без портьєр, із живопису лише маленька закопчена мадонна в кутку, але зате сам гер Ликов попервах Корнеліуса дуже вразив. Був він величним, із надутими щоками, а одягненим не гірше, ніж князь Тулупов: парчевий каптан із ґудзиками з негранованих рубінів; дебелий, вище потилиці комір увесь затканий перлами, а на сукняній, отороченій соболем шапці — сяючий алмазний аграф. Одразу видно: людина сановна, величезного багатства.

На подорожню дивився довго, морщачись і на щось хитаючи головою. У Корнеліуса на душі раптом стало тривожно. На капітанський патент, виправлений посланником, віце-міністр ледве глянув, та й кинув на стіл, наче непотріб який. Ледве розтуляючи губи, щось кинув побіжно.

Низенький, миршавий товмач, з великим синцем посеред лоба, улесливо закланявся начальству, переклав німецькою — з дивною вимовою, старовинними зворотами, так що Корнеліус не відразу й зрозумів:

— Охота ж князю Тулупову марно обіцяти. Вільного капітанства зараз немає, та й не дано князь-Єфимію влади самочинно звання жалувати. Поручиком у мушкатерський полк узяти можна, капітаном — іще міркувати треба.

Фон Дорн змертвів, але то був лише початок.

— Жалування тобі буде половинне, бо війни зараз нема, — торохтів товмач. — І підйомного корму тобі князь багато наобіцяв, стільки дати не можна. Та й то, що можна б дати, зараз узяти немає звідкіля. Чекати треба — рік або, може, півтора.

Корнеліус підхопився, тупнув ногою.

— Не буду служити поручиком, та ще за половину жалування! Коли так, я негайно вирушаю назад!

Ликов недобре посміхнувся:

— Овва, чого захотів. Государеві їздові, сто єфимків, потратив, міста і фортеці наші всі видивився, а тепер назад? Може, ти лазутчик? Ні, Корнію Фондорнов, одслужи, скільки належить, а там видно буде.

Від подиву і люті сталось у Корнеліуса помутніння: підскочив він до віце-міністра, схопив його за перлинний комір, почав трясти й лаяти міцними словами, так що із канцелярії прибігли писці рознімати.

Ображений піддячий викликав стрілецький караул. Хотів навіть бешкетника до в'язниці відправити, але передумав — звелів приставити під вартою до командира полку, де Корнеліусу служити.

— Полковник Лібенов покаже тобі, як государевих людей лаяти й за царський каптан шарпати! — кричав підлий віце-міністр, а товмач старанно перекладав. — Він тебе в погріб посадить, на хліб та воду, й батогами! А не буде батогами — на нього самого чолом за безчестя битиму!

* * *

Проїзд надвечірньою Москвою, що швидко порожніла, запам'ятався приголомшеному Корнеліусові, як кошмарний сон. Хижі косяки дахів, зловісні персти дзвіниць, похоронне гудіння дзвонів. Фон Дорн болісно стогнав, погойдуючись у сідлі, навіть заплакав од образи й жалю до себе — лице закрив долонями, щоб конвоїри не раділи. Коня вів за повід сам стрілецький десятник, булану з поклажею тягли аж двоє. Вона, розумниця, не хотіла йти, щулила вуха, опиралась.

За воротами земляного валу — не тими, крізь які в'їжджав караван, іншими — очам відкрився екзекуційний плац. Шибениці з мертвяками, що погойдувалися, Корнеліус огледів побіжно, це було не диво, від паколів із настромленими руками й ногами відвернувся, та трохи віддалік побачив таке, що навіть скрикнув.

Доволі велика юрба зівак стояла навколо жінки, закопаної в землю по самі плечі. Вона була побита й вимазана грязюкою, але жива. Фон Дорн згадав, як купці розповідали про жорстокий звичай московитів — дружину, що вб'є чоловіка, не спалювати на вогнищі, як заведено в цивілізованих країнах, а закопувати живою в землю, поки не здохне. Він-то думав, закопують із головою, щоб задихнулася — теж-бо страшно. Але ось так, на тривалу муку, у сто разів страшніше.

На закопану наскакували два бродячі пси, заходячись скаженим гавкотом. Один учепився в вухо, відірвав, ізжер. У натовпі схвально засміялися. Руки злочинниці були в землі, захищатися вона не могла, та все ж зловчилась і вкусила пса за ніс. Зіваки знову зашуміли, тепер уже виявляючи схвалення мужовбійниці.

— Дикий варварський звичай, — сказав товмач упівголоса. — Люди благородно-освічені засуджують.

Звідки тут, у цій пекельній державі, взятися благородним, освіченим людям, хотів сказати Корнеліус, але остерігся. Чого це приказний раптом перемінив тон? Не інакше, хоче на необережному слові піймати.

Проїхали ще якусь відстань, і було фон Дорну за всі перенесені муки втішне видіння. Призахідна зоря осяяла тремтливим рожевим світлом береги малої річки, тісно заставлені млинками, й раптом оддалік, над крутим урвищем, вималювалося миле німецьке містечко: з білими охайними будиночками, шпилем кірхи, зеленими садами, і навіть блиснула гладінь акуратного ставка з фонтаном. Містечко було як дві краплі води схожим на любий серцю Фюрстенхоф, що стояв усього за півмилі на південний схід від отчого замку. Очевидно, добре Провидіння пожаліло Корнеліуса й милосердно позбавило його розуму — фон Дорн аж ніяк од цього не засмутився.

— Це і є Нова Німецька слобода, котру місцеві нечеми обізвали Кукуєм, — повідомив перекладач. — Тому двадцять три роки, як побудована. Чудо, правда? Дворів нині за три сотні є, й люди все достойні: офіцери, лікарі, майстри годинникових та інших хитромудрих справ. — Він захихикав. — А знаєте, пане поручик, чому «Кукуй»?

— Чому? — мляво спитав фон Дорн, зрозумівши, що осоружний глузд нікуди від нього не подівся, і поморщившись на «поручика».

— Це місцеві служниці, перучи в струмку