Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Офіцери майже з розумінням посміхнулися і не наполягали більше на тій дислокації, натомість повели позірно розслаблену розмову про різне. Ізет статечно говорив з ними про політичну ситуацію, стежачи, щоб не сказати нічого такого, що їх розлютило би, але й нічого такого, що схоже було б на вислужування, що продемонструвало би, що він, може, ніякий і не полковник, готовий пожертвувати собою, аби тільки не видати дислокацію частини. Ізет бавився словами, балансував, ніби канатоходець, казав нісенітниці, що звучали двозначно, і вже через це розумно. Скажеш слово, покрутишся трохи довкола нього, а під кінець речення перекинеш його догори дригом. Не сказав зовсім нічого, але про це знаєш тільки ти сам.

Наступного дня до нього в кімнату зайшов якийсь поручник і сказав, що повезе його на обмін. За нього вимагають десятьох сербських полонених, але з того боку просять повідомити, хто такий Ізет, щоб якийсь дурисвіт не видав себе за полковника. Ізет перелякався насмерть: якщо зараз не збреше своїм, четники із насолодою приріжуть його, байдуже, чи зізнається, що водив їх за носа, чи наполягатиме на своєму високому військовому званні. У голові в нього юрмилася сотня історій, але кожна була або непереконлива, або занадто складна.

— Скажіть їм, що в полоні тримаєте Кондора з Трескавиці, — вирвалося в нього нарешті.

Поручник звів на нього порожній погляд, узяв папір та олівець, записав і вийшов.

Та ніч була найтяжчою в Ізетовому житті. Хотів лише померти без мук, погаснути, зникнути, не дочекатися ранку і ножа сусіда Спасойї. Коли ж це рано-вранці прийшли по нього троє в офіцерських уніформах, але без відзнак.

— Пора, Кондоре! — сказав найстарший.

Ізет, похнюплений, з дивною слабкістю в колінах, пішов надвір. Відчинилися дверцята жовтого «Ґольфа», Ізет скрутився на задньому сидінні, знову пропав був голос, але його більше ніхто ні про що й не питав. Але, замість до Спасойї, його відвезли до мосту, по якому він і пішов на той берег. На середині розминувся з групою чоловіків, на чиї життя виміняли його.

Щойно зізнався, що ніякий він не Кондор, знову зазнав неприємного побиття. Кілька днів його тримали в ув'язненні, обіцяли, що розстріляють, що повернуть його четникам, а тоді ударами прикладів рахували, скількох людей могли виміняти на тих десятьох сербів, та ще й яких людей, а не його, якому Бог дав тільки дурниці плести. Зрештою, все-таки відпустили, хрін з ним, хто їм винен, що дивилися стільки американських фільмів і вірять в історії про кондорів. Ізет по якомусь часі відійшов від шоку, забув про епізод зі своїм ув'язненням і придумував нові, гарніші, кращі й розумніші історії.

Після всіх загоєних ран і страхів його єдиною мукою залишився м'ясник Мійо, якого четники вбили у Враче. Ізет постійно думав, чи прийшла тому в голову побрехенька, яку він вигадав, чи в потрібний момент той не зумів побавитися словами, чи насправді у житті бувають такі ситуації, в яких найрозумніше — не говорити нічого.

Садівник

Люди вмирають патетично, хочуть, щоб ти почувався винним. Палах облився бензином і підпалив себе, хтось інший у вісімдесят іще дихає, у горло йому вставляють трубочку, родина голосить у вестибюлі лікарні, а лікарні повні тих, що вчепилися в свої душі, б'ються за них, як жінки перед Головною пекарнею, поки довкола падають гранати, б'ються за хліб. І насамкінець, звісно, приходить якийсь плейбой у гламурному светрі, стверджуючи, що самогубство — це єдине філософське питання.

Ми поверталися, набравши води, коли почався обстріл. Нам вдалося добігли до найближчої багатоповерхівки, під'їзд уже був повний народу. Іванка сперлася на стінку, поставила каністри, я свої тримав, запалила цигарку, все здригнулося від вибуху, люди попадали на підлогу, а тоді один за одним підводилися. Іванка не підвелася. Не було слідів крові, тож я подумав, що вона просто зомліла від переляку. Підняв їй голову, вона висіла якось дивно, ніби шия в неї гумова. Волосся в неї було повне пороху, що насипався зі стелі. Я обтрусив його пальцями. Забігли парубки в білих халатах, дітвак з обличчям Кафки спробував намацати пульс на шийній артерії, робив це довго й самовіддано, ніби грав на піаніно. Я дивився, як його пальці танцюють по Іванчиній шиї, мене охопила лють, я хотів, щоб він припинив, але було повно народу і я нічого не сказав. Думаю, я просто ревнував. Вони поклали її на ноші й винесли. За весь час ніхто й не заговорив до мене.

Люди розійшлися. Я залишився сам із чотирма каністрами. Підняв свої дві, з них текла вода, струменями, як з камінних хлопчиків-фонтанів у Дубровнику. Її каністри не були пробиті. Я взяв їх і вийшов надвір. Був чудовий весняний день, стрілянини вже не чути було. Я зробив тих тридцять кроків до нашої багатоповерхівки, а тоді захотілося пройтися. Я розвернувся і пішов в інший бік. Набережною пробігли двоє солдатів, на галявині перед Художньою академією хлопці грали в футбол, один невдало подав м'яча, і я відбив його волейбольною подачею, щоб не полетів прямо в Міляцку. Біля «Двох рибалок» зустрів Тадію, він питав, де я був під час обстрілу, я злякався, що питатиме про Іванку. Ми присіли під кафе, він розрізав цигарку кишеньковим ножем, собі взяв половинку без фільтру. Вітґенштайн боявся божевілля, сказав я йому, тому був філософом, не пригадую, ким насправді хотів бути — садівником чи кимось іще. Тадія знизав плечима й випустив дим, на губі в нього, майже в кутику, набрякав герпес.

Похорон був швидкий, мимобіжний. Я пішов на ринок і між старими черевиками й дорогезними яловичими консервами знайшов насіння моркви, буряка й салату. Купив кілька пакетиків у далеких рядах, де нікого не міг зустріти, повернувся додому. Білизна, яку Іванка випрала позавчора, ще не висохла. Я зарився головою у вологу білу сорочку. Дивно, було сонячно, а нічого не сохнуло. Я приємно прохолоджував лице і міркував: Геракліт відпускав шпильки тільки на свою адресу, а Зенон глузував з цілого світу, Платон був трансвеститом, що радо перевдягнув би все людство, Сократа треба було вбити, щоб не перетворював свою смерть на виставу. Філософія, якщо її правильно розуміти — просто своєрідна відеогра. Я повісив сорочку назад