Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

Я й досі пам’ятаю той день до найменшої дрібниці. Запах старої дерев’яної парти, на якій я акуратно виводила букви, тримаючи ручку правою рукою, а ліву ховала, як завжди — щоб ніхто не бачив її скутості. На столі лежав аркуш, на якому я писала листа. Для нього. Для Олега.

Це був нейтральний лист — нічого особистого, тільки жарти, спогади про дискотеки, знайомі імена, трішки гумору. Я не могла дозволити собі писати про свої почуття. Його чекала інша. В мене теж були стосунки. Але попри все — цей зв'язок між нами жив. У кожному погляді, у кожному мовчанні, у кожному дотику, якого ніколи не було.

Коли я опускала конверт у поштову скриньку, руки тремтіли. А коли через кілька тижнів я побачила в конверті його відповідь — дихання спинилося. Він відповів. Простими словами. Як до знайомої. Але відповів.

«Напиши ще, — написав він. — Скоро мене переведуть, дам нову адресу».

Я не вагалася. Написала одразу. Довгий лист. Тепліший. Веселіший. І — ризикнула. Вклала кілька своїх фото. Не для того, щоб похизуватися — щоб показати себе справжню: ту, яка живе, радіє, незважаючи ні на що. Ту, яка не слабка. Не немічна. А красива, сильна, витримана. З каштановим волоссям до талії, з тонкою талією, рівними ногами й усмішкою, за якою — стільки болю й водночас сили.

Але відповіді більше не було.

Чекала. Дні переходили в тижні, тижні — в місяці. Я вигадувала сотні причин. Може, не дійшов лист. Може, його перевели. Може, просто не мав часу. А може… його перехопили. Віктор? Мама? Обоє були проти моїх почуттів. І обоє мали доступ до поштової скриньки.

Це залишилося таємницею. Як і багато чого між мною й Олегом.

Коли він повернувся з армії, я побачила його випадково. Наші погляди зустрілися на кілька секунд. Він привітався, якось тихо, невпевнено. Але в тому погляді — щось тримтіло. Наче докір самому собі. Наче сором. А може — жаль, що так і не наважився відкрити серце.