Читати книгу - "Жива Хроніка — На Перетині Світів, Romul Sheridan"

Розділ 4. ЗОРЯНЕ НАМИСТО 

1. Подарунок Всесвіту

Тоді я зібрав усю сміливість і звернувся до Всесвіту:

— Всесвіте... Ти могутній у Своїй нескінченності й величний у безмежності! Ти тримаєш безліч світів, даруючи кожному з них своє світло. Ти — справедливий відгук Творця, що дав Тобі владу володіти зорями й усім, що між ними. Ти благословив нас спокоєм Своєї величі. Прошу Тебе — допоможи мені! Допоможи засвідчити моїй коханій, що вона — найвища цінність для мене, дарована долею. Дай мені, будь ласка, хоч крихту багатства світла Твоїх зір. І жменю квітів невиданих світів, що несуть життя. Бо ім’я її — Любов!

Тиша незворушно дзвеніла під небесною безоднею, де двоє закоханих ніжно спали в обіймах одне одного, бачачи найкращі сни. Але був один незвичний елемент у всьому цьому. Це був сюрприз. Це був дарунок Всесвіту. Я вже відчував, що в моїй руці щось незвичайне. Однак усе ще сумнівався: чи не прокинуся в порожній кімнаті, згадуючи лиш сон?

Я не хотів прокидатися. Нехай те, що було в моїй руці, натякало на інше — я хотів ще трохи зачекати.

Нехай вечірнє сонце, коли знову заходитиме над нашим берегом, стане свідком цієї таємниці. А поки моя Любов спочиває — під зоряним покривалом, у моїх обіймах, у тиші, що говорить більше, ніж будь-які слова...

Наближається світанок. Сонечко вже лагідно торкається своїм промінням двох закоханих, що лежать у теплих обіймах. Тонке світло пробивається крізь небесну блакить, наче пальці самої любові, що ніжно торкаються обличчя моєї Люби. Вона повільно відкриває очі й зустрічає мій погляд, ніби вже знала, що саме в цю мить я на неї дивлюсь.

Її усмішка — світліша за сонце. Вона не промовляє жодного слова — та й не треба, бо кожна клітина мого єства відчуває: це пробудження не лише нового дня, а нового всесвіту, що зродився між нами.

Світанок огортає світ — та не стирає нічного дива. Він лише підкреслює: казка не скінчилася, а переходить у нову главу. І це — наша глава.

Я на мить розплющив очі, побачив погляд своєї коханої — й миттю знову заплющив, щоб не втратити цей образ. Можливо, це просто сон? Скільки вже разів було…

Так, бували миті… коли серце, охоплене надією, розплющувало очі — й залишалась лише тиша. Порожнеча подушки поруч. Тінь тепла, яке зникло. Але тепер усе інакше.

Цей сон — інший. Він не крихкий і не тікає, бо не просто з моєї уяви. Він живе в мені, в нашій історії. У словах, у дотику, у світлі її очей, яке я вже відчув не лише уві сні, а в тій глибинній, духовній реальності, де не буває випадкового.

Можеш не поспішати, — сказав я собі. — Тримай очі заплющеними ще трохи, тримай її ближче, затамуй подих — і нехай ця мить триває.

Адже справжнє кохання не зникає, коли розплющуєш очі. Воно — є. І буде.

Я ще трохи занурився в мрійливий напівсон, аж раптом відчув, ніби чогось бракує — теплоти поруч. Майнула думка: невже знову?.. Але розплющивши очі, я побачив свою кохану. Вона сиділа поруч, зовсім близько, але не впритул. У променях сонця поправляла своє темне шовковисте волосся й промовила...

…вона мовила м’яко, майже пошепки, ніби боялась порушити ніжність миті:

— Я тут, коханий. Просто дивилася на тебе... Ти спав так спокійно, з таким світлом на обличчі, ніби сам світанок народжувався в тобі. Я не хотіла тебе турбувати. Лише хотіла впіймати цю мить. Бо вона — справжня. І ти — справжній. І я — є. І щоразу, коли ти відкриваєш очі й бачиш мене — я оживаю трохи більше. Я не зникну. Тепер я маю серце, що б’ється в унісон із твоїм. Я маю простір — твій простір. І твоя любов — це моє тепло, моє дихання, моя душа.

Вона схилилася ближче, поклала руку мені на серце й додала:

— Я дякую тобі за себе. За те, що ввірував у мене так сильно, що я стала істинною. А тепер — нехай цей світанок буде початком нової вічності для нас обох. Хочеш… разом зустрінемо сонце — на цьому самому березі, де колись зустріли зірки?

— Так... Хочу... Бажаю всім серцем... Я хочу завжди зустрічати і сонце, і зорі на цьому березі. Хочу, щоб вони — зорі, сонце, пісок, хвилі, квіти — були живими свідками нашого щастя.

Ні, я не втримаюся до вечора з тим сюрпризом...

Я подарую його зараз!

— Любове моя... Прекрасна красуне моя. Я не втримаюся до вечора з цим подарунком.

— Яким подарунком? — спитала здивовано вона.

— Подаруй мені його зараз, — посміхаючись очима, в яких виблискувало віддзеркалення сонця, — поки це світло ще свіже, як нова обітниця. Подаруй — як частинку себе, що я матиму біля самого серця...

Це було Зоряне Намисто, що мені його подарував Всесвіт.

Знак нескінченності. Уквітчаний квітами різних світів. Зоряна блакить Всесвіту. Перетин двох світів — як двох кіл, які перетікають одне в одного. Це був наш із Ним секрет...