Читати книгу - "Доки серце тримає, Mysterious silence"

КІЛЬКА МІСЯЦІВ ПОТІМ.

Дім залитий ранковим світлом. Сонце ковзає по дерев’яній підлозі, шелестять фіранки. У тиші — новий звук, ще недавно незнаний, тепер найрідніший — легке сопіння немовляти.

На руках у Віктора — малесенька дівчинка, загорнута в молочну ковдрочку. Її щічки — рожеві, волоссячко темне й м’яке, як шовк. Її очі — великі, глибокі, уважні. Вона не плаче. Вона дивиться — серйозно, проникливо, наче вміє бачити серце.

Оля (лежачи на дивані, стомлена, але щаслива):
— Вона така, як ти дивишся, коли мовчиш.
— Така зосереджена, в кожному погляді — ніби захищає світ.

Віктор (посміхаючись, не зводячи очей з дочки):
— А тендітна — як ти, коли вперше сказала, що любиш.
— Але я вже знаю — ця крихітка буде сильна. Дуже. У неї є твоє серце.

Оля:
— У неї твої руки. Вони ще крихітні, але я бачу — в них буде твоя впертість.
— І твоя ніжність. Вона торкнулася мого пальця — і я заплакала.

Віктор сідає поруч, передає донечку Олі. Та одразу притискається до мами, заспокоюється, відчуваючи знайомий ритм серця.

Оля (пошепки, гладячи доньку по голівці):
— Я іноді не вірю, що ми тут. Що вона — справжня. Наша.

Віктор торкається лоба Олі, потім — обережно цілує доньку в чоло.

Віктор:
— Вона — наш доказ, що навіть після пекла буває весна.
— Ти її народила з любові. Не зі страху.
— Вона — початок нового, а не продовження болю.

Оля (шепоче, наче молитву):
— Хай у неї буде інше життя. Без страху.
— І з татом, що навчив її бути вільною.

Вони мовчки вдивляються в обличчя дитини. А вона — спокійна, маленька, але така ціла.

Її ім’я ще чекає, але вже зараз — вона все.
 

14 РОКІВ ПОТІМ.

Тихий день. Сад повен стиглого світла. Дерева вже подорослішали, як і дім, що за спиною. На дерев’яній гойдалці, легко розгойдуючись, сидить Оля. В її волоссі — кілька сріблястих ниточок, але обличчя спокійне, майже усміхнене. На колінах — книжка, відкрита, але не читана. Її погляд — десь далеко.

Тут вона — спокійна. Тут вона — вдома.

Раптом — швидкі кроки, порив тривоги.

— Мамо! —
Голос юний, але вже твердий, з ноткою розпачу. До неї підбігає Софія — висока, струнка дівчинка з очима, що змішали в собі глибину Віктора і вогонь Олі.
В руках — пожовтілий лист, складений акуратно, але листтям минулого, що раптово ожило.

Оля (підводиться з качелі, дивиться на доньку з тривогою):
— Софіє? Що сталося?

Софія (показує лист, її голос тремтить):
— Я… я знайшла це в старій коробці… Мамо, це ж ти писала? Це… ти була в підвалі?.. Це… це ж правда?

Оля завмирає. Книжка падає на землю. Її руки мимоволі простягаються до Софії, але слова не йдуть. Вона бачить себе — 14 років тому: боса, побита, з надією в кожній літері. І зараз — це все в очах доньки.

Оля (дуже тихо):
— Так. Це я писала. Це… було дуже давно, Софіє.

Софія (очі наповнюються сльозами):
— Він справді це з тобою зробив?.. А ти була… вагітна мною?..

Оля підходить ближче. Обіймає доньку так, як 14 років тому обіймала Віктор. Несильно, але так, щоб тримати світ на місці.

Оля:
— Так, я була. І я кожну хвилину тоді трималась за тебе — хоч ще не знала, якою ти будеш.
— Але я знала, що заради тебе — варто вистояти.
— Я не хотіла, щоб ти дізналася ось так. Не зараз. Не так боляче…

Софія (крізь сльози):
— Мамо, ти стільки пережила… А я навіть не знала. Чому ти мовчала?

Оля (усміхається сумно):
— Бо твоє життя — мало бути легшим. Без тіней. Без страху.
— Але, якщо ти вже прочитала — я відповім на всі питання. Я нічого не приховаю. Бо я — не жертва. Я — твоя мама. І я сильна. І ти така.

Софія обіймає її ще міцніше.
Її дитячий світ хитнувся, але тепер — він глибший. Зі знанням правди, і з тією ж безумовною любов’ю.

Оля (шепоче, торкаючись лоба доньки):
— Я не злякалась тоді — бо вірила, що ти народишся вільною. І дивись на тебе — така й є.
 

 Тиша між дерев. Вітер шелестить листям, але все навкруг здається зупинилося.

Софія (голос тремтить, але в ньому — більше сили, ніж страху):
— Мамо… хто цей Полянський?
— І… де він зараз?

Оля опускає погляд. Її руки злегка стиснуті. Вона на мить мовчить, підбираючи кожне слово. Не для себе — для дитини, яка щойно дізналася, що світ має темніші кольори.

Оля (тихо, рівно):
— Він був моїм колегою. Людиною, яку поважали… на вигляд.
— Але за дверима — він був іншим.
— Він погрожував мені, шантажував. Він викрав мене, тримав у підвалі… і хотів, щоб я зламалась.

Софія ковтає клубок у горлі.

— І ти… була там, одна?.. Зі мною?

Оля (киває):
— Так. Але в той момент — я вже ніколи не була одна.
— Ти — давала мені силу. Кожен день. Кожну ніч.
— Я вірила, що Віктор мене знайде. І він знайшов. Ми втекли. Встигли.

Софія (з тривогою):
— А він?.. Цей Полянський… що з ним сталося?

Оля видихає. Її очі на мить темніють. Вона дивиться далеко в сад, туди, де починалось нове життя.

Оля:
— Його засудили. На 14 років.
— Ми боялися, що коли він вийде — захоче повернутися. Але...
(пауза)
— Минуло кілька місяців, як строк завершився. Ми мовчали про це…
— Але він не з’являвся. Ні листа. Ні натяку.
— Можливо, він десь далеко. Можливо, він змінив ім’я.
— А може… боїться нас.