Читати книгу - "Оповіді визволителя"

Наступної ночі ми розвантажувалися під буйною зливою на маленькому полустанку в Чернігівській області. Нас чекала колона критих брезентом вантажівок. Ще через три години в сірій досвітній імлі, в теплому тумані нас вивантажили в лісі біля наметового табору.

Мати Божа! Стільки наметів в одному місці ми ніколи не бачили. Табір нагадував орду Батия на останній стоянці біля воріт престольного града Києва. Наскільки сягало око, уздовж лісових просік тіснилися сіро-зелені намети. Промайне невеликий пролісок, і знову нескінченні ряди наметів під маскувальними сітками. Намети, намети, намети. За горизонт і далі. У будь-який бік — гостроверха одноманітність. Десятки, а можливо, й сотні тисяч людей. Артилеристи, ракетники, зенітники, сапери, піхота, десантники.

Що за біс! Куди це ми потрапили? Що за воїнство навколо, з якого приводу?

Поруч з нашими наметами — рівні ряди точно таких же наметів якогось танкового полку. Полк незвичайний — всі солдати російською розмовляють, значить, полк «придворний», показовий. Морди у танкістів нахабні, розмови також:

— Чули, братці, указ новий, на превеликий ювілею нові монети випустять?

— Ще б пак! Чули!

— Запасатися цими монетами потрібно — після нової революції вони у великій ціні будуть.

У танковій курилці регіт.

У житті своєї антирадянщину ми чуємо щодня і на кожному кроці. Ось тільки не доводилося чути такі розмови на повний голос і при скупченні чужих людей. Чи то стукачів танкісти не боялися, чи то стукачі у них були ліберальні.

Як би там не було, під час сніданку ми вирішуємо відправити до танкістів нашу делегацію і обережно пояснити їм, що ми не прості солдати, а курсанти-випускники, тільки без знаків розрізнення, і цим покласти край всяким спробам поводитися з нами запанібрата. Офіційно на рівні командирів полків цього, звичайно, зробити не вдасться — секретність.

У делегацію потрапив і я.

Танкісти зустріли нас захопленим лементом.

— Піхоті привіт!

— Броня міцна, і танки наші швидкі. А наші люди, що вже там казать!

— Випити піхоті! — Розпорядився стрункий солдат-танкіст, і десятка три солдатських фляг, наповнених чимось запашним і дуже знайомим, потягнулися з усіх боків.

Одначе ми були серйозні і запрошення не прийняли. Де це бачено, щоб без п’яти хвилин офіцер з солдатами пив, та ще з чужими?

— Товариші, — суворо почав Гена Охріменко, голова нашої делегації, — ми хоч і не маємо знаків розрізнення, проте ми курсанти-випускники.

Дружний регіт був йому відповіддю.

— І ми, братику, без п’яти хвилин офіцери, та тільки в солдатських погонах. Ми — Харківське гвардійське танкове командне училище. Ми вчора також делегацію до сусідів-десантників відправляли. Думали їх на шлях істинний наставити. Та тільки й вони майже офіцери з Рязанського вищого повітрянодесантного училища. А далі випускники Полтавського зенітно-артилерійського училища. А он там — сумські артилеристи. І всі також в солдатських погонах.

— Ну що ж, давайте сюди ваші фляги. Вип’ємо.

— Ваше піхотне здоров’я.

Випили.

— Що ж ви, соколи, тут робите?

— Офіційно це називається перепідготовкою на нову бойову техніку, а неофіційно — показуха в честь славного ювілею рідної радянської влади.

Ще випили. З ранку не дуже добре йде. Однак пішло.

Ось у чому розгадка! До великого п’ятдесятиріччя готується грандіозний спектакль, а ми — його учасники. Статисти на масових зйомках.

— Має бути небачений балет. Військ зберуть стільки, скільки ніколи не збирали.

Настрій наш, незважаючи на випиту горілку, погіршився. Бо ж ми добре знали, що таке показуха і як до неї готуються.

2

Вночі в наш табір нагрянули незліченні колони 120-ї гвардійської Рогачевської мотострілецької дивізії — «придворної» дивізії командувача Білоруського військового округу. У кожному окрузі є така «придворна» дивізія. У Московському це 2-а гвардійська Таманська мотострілецька імені Калініна. У Прикарпатському округу — 24-я залізна Самаро-Ульяновська мотострілецька. У Київському — 41-а гвардійська танкова. Дивізії ці створені для показухи. Паради, демонстрація сили, урочисті церемонії, відвідування вищих осіб держави — їхня доля. В Радянській Армії «придворних» дивізій дев’ять. Утримуються вони за повним штатом, тобто по 12 тисяч осіб в кожній.

Зараз напередодні великого ювілею було визнано за необхідне розбавити «придворні» дивізії ще і курсантами-випускниками і навіть молодими офіцериками на солдатських ролях.

На величезних територіях відбувалося переформування військ, призначених для дій на головному напрямку грандіозних навчань «Дніпро». Десь зовсім поруч знаходилося польове управління 38-ї армії. На період проведення навчань до складу 38-ї армії увійшли кращі з «придворних» дивізій Радянської Армії: 41-а гвардійська танкова, 79-я, 120-я, 128-я гвардійські мотострілецькі, 24-я Залізна мотострілецька, ракетна і зенітно-ракетна бригади, номерів яких я не знав, 27-а гвардійська гарматно-артилерійська бригада прориву, 963-й винищувально-протитанковий артилерійський полк і численні частини бойового забезпечення: армійська рухома ракетно-технічна база, армійська рухома зенітно-ракетна база, полк зв’язку, понтонно-мостовий полк, кілька саперних, хімічних, ремонтних, транспортних, евакуаційних та інших батальйонів. 38-я армія мала в своєму складі кілька окремих мотострілецьких батальйонів, безпосередньо підпорядкованих командувачу армією. Ці батальйони імітували штрафну піхоту: їх мали використовувати в самому пеклі, там, де розвідка проґавила або артилерія недопрацювала.

Поруч з нашою 38-ю армією йшло переформування ще трьох армій, що разом склали 1-й Український фронт, який був частиною сил «Східних».

На правому березі Дніпра розгорталися «Західні». Правда, не було у них тієї сили. І танків новітніх не було. І в якості солдатів вони використовували просто солдат.

Війська все прибували. Кожного дня, кожної ночі, кожної години. Під час підготовки до операції «Дніпро» Радянська Армія була повністю небоєздатною: для укомплектування «балетних дивізій» — курсантів випускників військових училищ не вистачало, тому до показухи були залучені десятки тисяч офіцерів Прикарпатського, Київського, Білоруського і Прибалтійського військових округів. А округ — це група армій. Уявляєте собі групу армій, з якої забрали кілька тисяч офіцерів?

Куди ж тоді солдат дівати? На збирання врожаю! На цілину! На картоплю!

Щороку Радянська Армія кидала на збирання врожаю сотні тисяч солдатів і тисячі автомашин. Для таких дій в Радянській Армії спеціальний термін був — картопля в мундирі. У рік великого ювілею з’явилася можливість кинути не десятки, а сотні тисяч солдатів. І тому цей рік рекордів був і роком рекордного врожаю. До слова кажучи, у нас за будь-якого року врожаї були рекордними. Тільки нікому було їх прибирати.

Таке вільне поводження радянського Генерального штабу з офіцерами і солдатами найбільш потужних військових округів, які протистоять агресивному блоку