Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Безтілесна людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Безтілесна людина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Безтілесна людина" автора Джон Діксон Карр. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 60
Перейти на сторінку:
class="p1">— Ну, наприклад, він щось бурчав собі під ніс або раптом починав сердитися через дрібницю. Досі з ним це траплялося рідко. А крім того, він дуже багато сміявся. Але найбільший подив викликали листи. Вони почали надходити з кожною поштою. Не питайте мене, що в них було, батько їх негайно спалював. Листи були у простих дешевих конвертах. Я б не звернула на них уваги, якби не його звичка… — Вона завагалася. — Розумієте, він був із тих, хто, одержавши при нас листа, відразу скаже, що в ньому й навіть від кого він. Бувало, як розгнівається, як закричить: «Проклятущий шахрай!» Або: «Ну, постривай же!». Або весело: «Ну-ну, маємо лист від такого-то!». І таким тоном, ніби той «такий-то» живе десь на другому боці місяця, а не в Ліверпулі чи к Бірмінгемі. Не знаю, чи ви зрозумієте…

— Розуміємо. Розповідайте далі, будь ласка.

— А одержуючи ці листи, він не казав нічого. На його обличчі не здригався жоден м'яз. І знаєте, до вчорашнього дня він жодного листа відкрито не знищив. А вчора за сніданком, знов діставши листа, він зібгав його, вийшов з-за столу, замислено ступив до каміна й кинув у вогонь. Саме в цю мить тітонька… — Розетта кинула на Хедлі швидкий погляд і, затнувшись на слові, збентежено замовкла. — Місіс… мадам… я хочу сказати, тітонька Ернестіна… Саме в цю мить вона запитала, чи не покласти йому ще копченої свинячої грудинки. Батько раптом обернувся від вогню й закричав: «Ідіть ви к бісу!». Не встигли ми опам'ятатися, як він, бурмочучи, що людині не дають спокою, важко вийшов із кімнати. Вигляд у нього був страхітливий. Цього ж дня він привіз оту картину, був знову привітний, усміхався, допоміг візнику та ще одному чоловікові винести її нагору… Я… я… не бажаю, щоб… — Розетта замислилась, а це було погано. — Я не бажаю, щоб у вас склалося враження, ніби я не люблю батька, — додала вона непевно.

— А доти батько згадував про того чоловіка з таверни? — поставив нове запитання Хедлі.

— Мимохідь, коли я запитувала. Він сказав, що то — дурисвіт, який погрожує йому за насмішки над… чаклунством. Я, звичайно, знала, що це не так…

— Чому, міс Грімо?

— Я це відчувала. — Дівчина некліпно дивилася на Хедлі. — У мене часто зринала думка, чи не було в минулому мого батька чогось такого, що могло накликати на нього біду.

В тиші, що настала, чути було порипування та глухі рівномірні звуки кроків на даху. На обличчі в дівчини з'являлися, мов відблиски полум'я, то страх, то ненависть, то біль, то сумнів. Поклавши ногу на ногу, вона потішено випросталась у кріслі, мляво всміхнулась і обвела присутніх поглядом трохи приплющених очей. Голова її лежала на спинці крісла так, що світло падало на шию, відбивалося в очах, відтінило вилиці, і обличчя здавалось грубим і скоріше широким, ніж довгастим.

— Накликати біду? — перепитав Хедлі. — Я не зовсім розумію. У вас є підстави так думати?

— Ніяких підстав у мене немає, і я так не думаю, — швидко відказала Розетта. — Просто оті його дивацтва… Можливо, далася взнаки батькова пристрасть… Крім того, вважалося, що моя мати — вона померла, коли я була ще дитиною, — теж була ясновидиця. — Дівчина піднесла до рота сигарету. — Пробачте, ви мене про щось запитали?..

— Насамперед про сьогоднішній вечір. Якщо ви вважаєте, що відомості про минуле вашого батька чимось допоможуть, то Скотленд-Ярд скористається вашою порадою.

Дівчина забрала з рота сигарету.

— Але, — провадив Хедлі безбарвним голосом, — повернімося до того, що розповідав містер Менген. Отже, після вечері ви вдвох пішли у вітальню. Двері до вестибюля були зачинені. О котрій годині професор Грімо, за його словами, чекав на відвідувача?

— Е-е… Значить, так… — Менген наморщив спітніле чоло й дістав носову хустку. — Він прийшов раніше. Професор сказав, що відвідувач прийде о десятій, а він прийшов за п'ятнадцять хвилин до десятої.

— О десятій? Ви певні, що він сказав о десятій?

— Ну… Так! Принаймні я гадаю, що так. Годині о десятій, правда ж, Розетто?

— Не знаю. Мені він нічого не казав.

— Розумію. Далі, Менгене.

— Ми грали біля каміна в карти. По радіо передавали музику, але дзвінок я почув. Годинник на каміні показував п'ятнадцять хвилин до десятої. Я чув, як вхідні двері відчинилися й місіс Дюмон сказала щось на зразок: «Почекайте, я запитаю», — й зачинила двері. Я крикнув: «Хто там?». Але музика була така гучна, що я, певна річ, мусив відчинити двері, і ми відразу почули голос Петтіса. Ми були певні, що то Петтіс. Він вигукнув: «Привіт, молода парочко! Це я, Петтіс. Що за формальності? Мені треба побачити хазяїна. Я піду нагору».

— Він сказав саме ці слова?

— Так. Лише Петтіс завжди називає професора Грімо хазяїном. Більше ніхто на це не зважується, хіба що Бернабі. Але той називає професора «батьком». Отож він пішов нагору, а ми повернулися до гри. Ближче до десятої я почав трохи хвилюватися й прислухався уважніше…

— Отже, той, хто назвався Петтісом, — уголос міркував Хедлі, креслячи щось у записнику, — розмовляв з вами крізь двері й вас не бачив. Як ви гадаєте, звідки він знав, що вас двоє?

— Мабуть, бачив нас у вікно, — замислено промовив Менген. — Коли підіймаєшся на ґанок, можна в найближче вікно бачити все, що діється у вестибюлі. Я й сам звертав на це увагу. І якщо у вестибюлі хтось є, то я звичайно не дзвоню, а стукаю у вікно.

Старший інспектор зосереджено креслив далі. Здавалося, він хотів запитати ще про щось, але стримався. Розетта не відводила від нього уважного погляду.

— Далі, — нарешті мовив Хедлі. — Наближалася десята година…

— І все було спокійно, — підхопив Менген. — Але, дивна річ, після десятої я, замість заспокоїтися, з хвилини на хвилину хвилювався все більше й більше. Я казав уже, що перестав чекати відвідувача, а тим більше не передбачав якихось неприємностей. Та перед очима в мене стояв темний вестибюль з отим дивним панциром та маскою, і що далі, то менше мені це подобалось.

— Я вас добре розумію, — втрутилася Розетта, вражено глянувши на Менгена. — Я відчувала те саме, але мовчала, щоб не здатися дурною.

— О, я теж маю цю ваду! — гірко промовив Менген. — Тому мене так часто й звільняють. Мабуть, звільнять і на цей раз, бо не повідомив у редакцію про сьогоднішній випадок. Нехай буде проклятий редактор новин! Я не Іуда. — Він знітився. — У кожному разі було майже десять хвилин на одинадцяту, коли я відчув, що далі не витримаю,

1 ... 16 17 18 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безтілесна людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Безтілесна людина"