Читати книгу - "Викрадач вічності"

Потвора поринула в мур, і за нею відразу ж стулилася туманна завіса.

Залишився тільки один натяк на таємниці, що чаїлися по той бік муру — у стіні виднілася мордочка Синька: тваринка роздивлялася світ, який для неї та решти мешканців Дому свят назавжди лишиться незвіданим. Ясно-блакитні очі кота на мить зустрілися з Гарвіним поглядом. Потім Синько озирнувся на свою в’язницю, ніби почув, що його кличе пані Ґріффін, і, гірко зітхнувши, рушив назад.

— Дивно, — сказав Венделл, витріщаючись на мокру вулицю. — Я ніби й не полишав міста.

— Та ну? — здивувався Гарві.

Він був не таким певним і почувався інакше — почувався позначеним цією пригодою.

— Цікаво, чи згадаємо ми про Дім за кілька тижнів.

— О, я напевне пам’ятатиму, — сказав Гарві. — У мене є кілька сувенірів.

Він занурив руки в кишені, намацуючи мешканців ковчега. Та щойно Гарві їх витяг, вони почали кришитися — реальний світ брав своє.

— Ілюзії… — пробурмотів хлопчик, спостерігаючи, як мініатюрні тваринки перетворювалися на пил і висипалися крізь пальці.

— А не байдуже? — пхикнув Венделл. — Пора додому. І це не ілюзія.

Час минає

За годину хлопці дійшли до центру міста, а там мусили розійтися — їхні будинки були в протилежних кінцях Міллсепа. Вони обмінялись адресами, пообіцявши один одному вийти на зв’язок за день-два, адже розповідь про Дім свят більше нікому підтвердити. Буде важко переконати батьків, що все це сталося насправді, та шанси можуть збільшитись, якщо хлопці розповідатимуть історію в один голос.

— До речі, не думай, що я не помітив, — сказав Венделл. — Ти врятував мені життя.

— Ти вчинив би так само, — знизав плечима Гарві.

Обличчям Венделла промайнув сумнів.

— Може, я хотів би так вчинити, — промовив він, знітившись, — але надто хоробрим я ніколи не був.

— Ми разом втекли, — сказав Гарві. — Без тебе в мене нічого не вийшло б.

— Правда?

— Правда.

Венделл усміхнувся.

— Ага. Певне, твоя правда. Ну… ще побачимось.

На цих словах вони розійшлись.

До світанку лишалося кілька годин. Вулиці були порожні, тож для Гарві дорога додому виявилася довгою та марудною. Він стомився й був трохи засмучений прощанням із Венделлом, але думка про зустріч з батьками додавала сил.

Іноді Гарві здавалося, що він збився зі шляху, бо йде незнайомими вулицями. Один квартал був зовсім дивним — Гарві ніколи не бачив таких блискучих будинків і незвичайних автомобілів, — а інший скидався на велике сміттєзвалище: напіврозвалені будівлі, захаращена непотребом дорога. Та з відчуттям напрямку в Гарві було все гаразд. Коли на сході засіріло, а на деревах зацвірінькали пташки, він завернув за ріг своєї вулиці. Од радощів хлопчик зірвався й побіг на рідний ґанок. Він хапав ротом повітря та ледь не падав.

Гарві постукав у двері. Відповіді не почулося, та й не дивно — було зовсім ранесенько. Він знову постукав, а потім ще раз. Нарешті загорілося світло, почулися кроки.

— Хто там? — пролунав з-за дверей голос батька. — Ви хоч знаєте, котра зараз година?

— Це я, — сказав Гарві.

Клацнув замок, і двері трішки прочинилися.

— «Я» — це хто? — поцікавився чоловік, визираючи надвір.

Він мав добре обличчя, та це був не Гарвін батько. Незнайомець здавався значно старшим: майже повністю сиве волосся, худе обличчя. У нього були не дуже охайні вуса, а обличчя вкривали зморшки — такі часто з’являються в людей, які багато супляться.

— Чого тобі треба? — спитав чоловік.

Гарві не встиг і слова мовити, коли пролунав жіночий голос:

— Відійди-но.

Хлопчик ще не побачив жінку, але помітив шпалери й картини в коридорі. Гарві зітхнув з полегкістю: це зовсім не його будинок. Вочевидь, він просто помилився й постукав не в ті двері.

— Перепрошую, — мовив він і позадкував. — Я не хотів вас будити.

— Кого ти шукаєш? — поцікавився чоловік, ширше прочиняючи двері. — Ти, бува, не зі Смітових дітлахів?

Він понишпорив у кишенях халата й витяг окуляри.

«Не може навіть мене роздивитися як слід, — подумав Гарві. — Бідолашний стариган».

Та перш ніж окуляри опинилися на носі в чоловіка, з-за спини незнайомця вигулькнула його дружина, і в Гарві мало не підкосилися ноги.

Жінка теж була літньою: майже таке саме, як і в чоловіка, безбарвне волосся та ще сумніше й зморшкуватіше обличчя. Але Гарві знав це лице краще за будь-яке інше. Перше обличчя, яке він полюбив. То була його мати.

— Ма? — пробелькотів він.

Жінка заклякла й витріщилася на хлопчика, який стояв на сходах. Її очі налилися слізьми, і вона ледь видихнула слово:

— Гарві?

— Ма?.. Мамо, це справді ти?

Нарешті чоловік надів окуляри. Вирячивши очі, він втупився в малого прибульця.

— Неможливо, — відрізав він. — Цей хлопець не може бути Гарві.

— Це він, — мовила жінка. — Це наш Гарві. Він повернувся додому.

— Після стількох років? — чоловік похитав головою. — Нині Гарві мав би бути вже чоловіком. Дорослим чоловіком. А це ж хлопчина!

— Кажу тобі, це він.

— Ні! — розсердився старий. — Це якісь жарти. Хтось намагається остаточно зіпсувати нам життя. Наче розбитих сердець замало.

Він уже хотів було грюкнути дверима, та Гарвіна мати притримала їх.

— Поглянь на нього, — мовила вона. — Подивися на одяг — саме в ньому він був того дня.

— Звідки ти знаєш?

— Думаєш, я могла забути?

— Минув уже тридцять один рік, — сказав Гарвін батько, все ще роздивляючись хлопця на ґанку. — Це не може… не може бути… — він затнувся, нарешті впізнавши сина. — О Господи, — його голос стишився до хрипкого шепоту, — це ж наш хлопчик, так?

— Я ж кажу.

— Ти що, привид? — спитав він у Гарві.

— О, заради Бога, — сказала його дружина. — Ніякий він не привид!

Вона прослизнула повз чоловіка на ґанок.

— Не знаю, як таке може бути, та мені байдуже, — мовила вона, відкриваючи до Гарві свої обійми. — Знаю лише, що наш хлопчик повернувся додому.

Гарві відібрало мову — сльози не давали сказати ні слова. Він просто впав у материні обійми. Так чудово було відчувати, як її руки гладять його волосся, як пальці витирають щоки.

— О, Гарві, Гарві, Гарві, — ридала вона. — Ми думали, що більше ніколи тебе не побачимо, — вона цілувала його знову й знову. — Ми думали, що ти зник назавжди.

— Як таке може бути? — не вгавав батько.

— Я не переставала молитися Богу, — сказала мати.