Читати книгу - "Чорнильна кров"

— Будь ласка, Меґі! — просив він постійно. — Благаю, читай!

Меґі подивилася на Мо. Він щось прошепотів Резі, і мама засміялась. Її голос чути лише коли вона сміється. Мо обійняв її і знайшов поглядом Меґі. Завтра, коли її ліжко буде порожнім, він не виглядатиме таким безтурботним. Він лютуватиме чи просто засмутиться? Реза засміялася, коли він зобразив жах колекціонера перед його від’їздом. Цей учинок гідний неймовірного осуду. Меґі теж не змогла стримати сміх, коли Мо спародіював голос цього бідолахи. Здається, замовник — гладкий астматик.

Лише Елінор не сміялась.

— Навряд чи це весело, — відрізала вона. — Я б тебе, напевно, застрелила, якби ти отак просто забрався і покинув мої бідолашні хворі книжки.

— Так, можливо. — Мо кинув Меґі змовницький погляд, як і щоразу, коли Елінор йому або Меґі читала нотації про належну поведінку з книжками або про правила в бібліотеці.

«Ах, Мо, якби ти знав», — подумала Меґі. В неї було таке відчуття, що ось-ось він усе зрозуміє. Вона різко відсунула стілець, промимрила щось на зразок «Я не голодна» і побігла в бібліотеку Елінор. А куди ще? Завжди, коли вона втікала від думок, вона йшла по допомогу до книжок. Уже якась знайдеться, щоб її відволікти, а потім нарешті вечір. Усі підуть спати, ніхто нічого не підозрюватиме…

В бібліотеці Елінор вже й сліду не було від того, що сталося рік тому: з порожніх поличок звисав мертвий червоний півень, а її найкрасивіші книжки горіли на галявині перед будинком. Склянка з попелом книжок і досі стояла біля ліжка Елінор.

Меґі провела вказівним пальцем по корінцях. Вони знову вишикувалися на поличках як клавіші піаніно. Деякі полиці ще порожні, але Елінор і Даріус невтомно їздили на пошуки, щоб замінити втрачені перлини новими чудовими книжками.

Орфей — де історія про Орфея?

Меґі підійшла до полички, на якій греки і римляни шепотіли свої історії. Аж раптом відчинилися двері й зайшов Мо.

— Реза каже, що аркуш, який приніс із собою Фарид, у твоїй кімнаті. Покажеш? — Він намагався говорити байдуже, наче запитував про погоду, але він ніколи не вмів удавати байдужого. Так само як і казати неправду.

— Навіщо? — Меґі сперлася на книжки Елінор, наче сподівалася, що вони її підтримають.

— Мені цікаво. Ти що, забула? Крім того, — він роздивлявся книжкові корінці, наче намагався знайти там правильні слова, — крім того, я думаю — краще спалити цей аркуш.

— Спалити? — Меґі подивилась на нього і не вірила вухам. — Чому це?

— Тобі може здатися, ніби мені ввижаються привиди. — Він витягнув книжку з полички, розкрив її і погортав з відсутнім поглядом. — Але цей аркуш, Меґі… Як на мене, це відчинені двері, які краще назавжди замкнути. А то Фарид ще спробує зникнути в цій клятій історії.

— І? — Голос Меґі зазвучав прохолодно, наче вона розмовляла з незнайомцем. — Чому ти не хочеш зрозуміти? Йому всього-на-всього треба побачити Вогнерукого, щоб попередити про Басту.

Мо закрив книжку і поставив на місце.

— Він так каже. Ну, а що, як Вогнерукий не хотів брати хлопця з собою, навмисне його залишив? Тебе це не дивує?

Ні. Ні, не дивує.

Меґі мовчала. Так жахливо тихо серед цих книжок, серед усіх цих слів.

— Я знаю, Меґі, — стиха мовив Мо. — Я знаю, ти думаєш, що світ у цій книжці захопливіший, ніж наш. Я знаю це відчуття. Я собі також часто уявляв, як це залізти в одну зі своїх улюблених книжок. Але ми обоє знаємо: коли уявлення стають дійсністю, відчуття геть інакші. Ти думаєш, чорнильний світ дивовижний, сповнений чудес, але повір мені, я чимало дізнався від твоєї матері, дізнався таке, що тобі аж ніяк не сподобається. Він жорстокий і небезпечний, в ньому повно смутку і насильства, ним керує сила, Меґі, не закон.

Мо дивився на доньку, шукав у її обличчі згоди.

— Фарид з такого світу, — сказала Меґі. — І він не вибирав собі історію. Ти його сюди затяг.

Вона відразу ж пошкодувала про свої слова. Мо відвернувся, немов після удару.

— Ну добре. Так, ти маєш рацію, — сказав він і пішов до дверей. — Я не хочу знову з тобою сперечатися. Але я також не хочу, щоб цей аркуш лежав у твоїй кімнаті. Віддай його Фаридові. Якщо не віддаси, то завтра зранку, ще чого доброго, сидітиме на твоєму ліжку велетень.

Так він намагався її розсмішити. Йому було неприємно, що вони знову сваряться. Мо виглядав пригніченим і стомленим.

— Ти добре знаєш, що нічого такого не станеться, — сказала Меґі. — Чому ти завжди так хвилюєшся? Якщо не покликати, то ніщо з тих літер і не з'явиться. Ти дуже добре це знаєш!

Мо тримав руку на клямці.

— Так, — сказав він. — Але знаєш що? Інколи я охоче почепив би на усі книжки цього світу замок. А що стосується цієї особливої книжки… я був би неймовірно щасливий, якби Каприкорн спалив і цей останній примірник. До цієї книжки липне нещастя, Меґі, тільки нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш.

І зачинив за собою двері.

Меґі не рухалась, доки його кроки не затихли. Тоді вона підійшла до вікна: Мо спускався доріжкою, яка вела до його майстерні. Він не озирався. З ним ішла Реза. Однією рукою вона обняла його за плечі, а другою малювала слова, Меґі не бачила, які саме. Вони говорили про неї?

Інколи це відчуття (маєш не лише батька, а батьків, які розмовляють одне з одним) якесь дивне. Вони розмовляють, а тебе ніби й нема. Мо пішов у майстерню, а Реза повільно попрямувала до будинку. Вона помахала Меґі, коли побачила її у вікні, Меґі помахала у відповідь. Дивне відчуття…

Меґі ще трохи посиділа серед книжок Елінор: гортала то одну, то іншу. Вона шукала текст, щоб заглушити думки. Але літери лишалися літерами, не формували ані образів, ані речень. Врешті Меґі вийшла в садок, лягла на траву і подивилася в бік майстерні, за вікном побачила Мо, він працював.

«Не можна цього робити, — подумала вона. Вітер здув з дерева кілька листків і поволік за собою, наче кольорові іграшки. — Ні. Не можна! Вони всі дуже хвилюватимуться, і Мо більше ніколи не скаже мені й слова, ніколи».

Меґі довго думала. Але знала, десь дуже глибоко всередині: вона вже давно все вирішила.

Шпільманка

Шпільман, він мандрує,

Звичай такий старий,

Тому з його мотивів віє

Завжди прощання слід.