Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Ми обережно пробралися до берега, де, здавалося, ціла популяція птахів ляскала крилами, верещала та ловила рибу в припливних калюжках. Я помітив, як розширилися батькові очі.

— Неймовірно, — пробурмотів він, дряпаючи гострим кінцем своєї ручки закам’янілий пташиний послід. — Мені доведеться пробути тут певний час. Ти як — не проти?

Мені вже доводилося бачити такий вираз на його обличчі, я вже знав, що отой «певний час» міг тривати годинами.

— Тоді я сам піду шукати будинок.

— Ні, сам ти не підеш. Ти ж обіцяв.

— Ну тоді я знайду кого-небудь, хто мене туди відведе.

— Кого саме?

— Може, Кев когось знає.

Мій татко поглянув у бік моря, де з купи скелястих валунів стирчав великий іржавий маяк.

— Ти ж знаєш, якою була б відповідь, якби тут була твоя мати, — завважив він.

Мої батьки мали різні теорії стосовно того, якого обсягу виховання я потребував. Мамця завжди тиснула на мене, завжди висіла над душею, зате батько тримався осторонь. Він вважав, що я мушу час від часу робити власні помилки. До того ж, якщо він дозволить мені піти самому або у чиємусь супроводі, то матиме змогу хоч цілий день длубатися в отому скам’янілому пташиному гівні.

— Гаразд, — погодився він. — Але не забудь дати мені номер телефону тієї людини, яка тебе супроводжуватиме.

— Татку, тут ніхто не має телефонів.

Він зітхнув.

— Добре. Можеш іти. Але то мають бути надійні люди.

* * *

Кева не було на місці — він кудись подався у справах, а через те, що прохати одного з його підпилих завсідників супроводжувати мене здалося мені ідеєю, не вартою уваги, я пішов до найближчої крамниці спитати кого-небудь, хто непогано заробляв і міг би приділити мені трохи часу. На дверях крамниці виднівся напис: «Риботорговець». Я поштовхом розчахнув двері — і мало не наскочив на бородатого велетня в закривавленому фартуху. Він кинув відрізати голову рибині і, тримаючи в руці великий ніж, з якого капала кров, невдоволено вирячився на мене. А я поклявся самому собі більше ніколи не ставитися з неповагою до людей напідпитку.

— На біса? — прогарчав він, коли я пояснив йому, куди збираюся піти. — Нічого цікавого там немає, тільки болота і скажена погода.

Я розповів йому про свого діда і про дитячий притулок. Риботорговець насуплено зиркнув на мене, а потім сперся на прилавок і кинув сповнений сумніву погляд на мої черевики.

— Здається, Ділан не дуже занятий і зможе тебе провести, — нарешті сказав він, показавши ножем на хлопця приблизно мого віку, який розкладав у холодильнику рибу. — Але тобі знадобиться належне взуття. Туди не пройдеш у таких кросівках — їх відразу ж засмокче багнюка, і тобі доведеться йти далі босяка!

— Та невже? — спитав я. — А звідки ви знаєте?

— Ділане, принеси нашому добродію парочку «велінгтонів».

Хлопець роздратовано простогнав, картинно зачинив холодильну камеру і, витерши руки, невдоволено поплентався до стіни з полиць, де лежала мануфактура.

— Принагідно ми можемо запропонувати вам гарні й міцні чоботи, — сказав риботорговець. — Купіть парочку — і отримаєте безкоштовну дулю на додачу! — Він заливчасто розреготався і гепнув ножем по лососю, голова якого кулею промчала по слизькому від крові прилавку і приземлилася точнісінько у гільйотинне цебро.

Я видобув з кишені «аварійні» гроші, які дав мені татко, бо прикинув, що оце здирництво є невеликою ціною за те, щоби знайти жінку, заради зустрічі з якою я перетнув Атлантичний океан.

Тож із крамниці я вийшов у нових гумових чоботях — таких великих, що пречудово увібрався в них разом із кросівками, і таких важких, що я насилу встигав за моїм буркотливим гідом.

— То ти ходиш до школи на острові? — спитав я Ділана, намагаючись не відстати від нього. Мені справді було цікаво — як тут живеться моїм одноліткам?

Хлопець промимрив назву міста на найбільшому острові, тобто у Великій Британії.

— Невже ти щодня добираєшся до школи поромом — годину туди й годину назад?

— Еге ж.

Отак розмова тривала й далі. На мої подальші спроби зав’язати розмову Ділан відповідав словами, в яких було ще менше складів, тобто не відповідав взагалі. Зрештою я здався і мовчки пішов слідком. На виході з міста ми наштовхнулися на його приятеля — у сліпуче-жовтому спортивному костюмі та з ланцюгами з фальшивого золота. Навіть якби він начепив скафандр астронавта, то, напевне, і тоді його вигляд не видавався б таким недоречним для Кернгольму. Він по-приятельськи стусонув Ділана в плече кулаком і назвався Хробаком.

— Хробак?

— Це його сценічне псевдо, — пояснив Ділан.

— Ми — найпотрясніший дует реперів на всьому острові, — сказав Хробак. — Я — Емсі Хробак, а він — Рибний Хірург, відомий також як Емсі Мерзотник Ділан, а ще як Емсі Брудний Бізнес — кернгольмський король біт-боксинґу. Може, продемонструємо цьому янкі, як ми виступаємо, Мерзотнику Ді?

На обличчі Ділана з’явилося роздратування.

— Що, саме тепер?

— Покажи-но йому ритм нової доби, синку!

Ділан підкотив очі, але зробив, як його просили. Спершу мені здалося, що він подавився власним язиком, однак виявилося, що його вибуховий кашель має особливий ритм — пу-пу-ча! Пу-пу-пу-ча! І під цей ритм Хробак «гнав» свій реп:

Люблю я подуріти у «Норі» в суботу,

Твій предок там стирчить також, бо не має роботи,

Я співаю бухий, зате мій реп легкий,

А Ділáнів ритм є страшенно заводний.

Ділан зупинився.

— Якась дурня безглузда, а не пісня, — сказав він. — До того ж, це твій татко живе на допомогу у зв’язку з безробіттям, а не мій.

— Нумо, Мерзотнику Ділане, задай жару! Тепер ти жени свій реп! — І Хробак почав біт-боксинґ, танцюючи ходячого робота й прокручуючи своїми кросівками отвори у гравії. — Хапай мікрофон, Мерзотнику!

Ділан знітився, але потім видавав «вірша»:

Я зустрів недавно кицьку на ім’я Шарон,

Їй був до смáку мій костюм та позолочений кулон,

Я із нею покохався, як годиться мужику,