Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

І при кожному звуку, при кожному руху тіней сіпаюся, здригаюсь я, наче то зі мною проводить «матч» дід Варава.

Розділ VIII

Що трапилось з Явою. «Не поїду я…» «Дітей б’ють тільки імперіалісти…»

Ранок був сонячний і лискучий, як нові черевики.

Не ранок, а пісня дзвінка піонерська.

Та серце моє не співало, ні. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.

Я підхопився і прожогом кинувся до нього — як же ж він там, як?

Проскочив город і біля кривої груші спинився.

Ява сидів на призьбі, по-старечому згорбившись над дерев’яними ночвами-ваганами, і різав картоплю й буряки для льохи.

Я застиг, розгублений. Я не пізнав його.

Хіба це він, геройський Ява, отой, що перший з усіх хлопців стрибонув із самісінького вершечка старої верби в річку? Той, що випустив у клубі на лекції пугутькало? Що повісив дідові підштаники на телевізійну антену? Ні, це не він! Це якийсь нещасний пригнічений наймит.

О люди! Що ви зробили з моїм другом!

І тут я згадав про свою четвірку. Четвірку за диктант. І мені стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвірку за екзамен! Та хіба я хотів! Я ж зовсім не старався. Це ж випадково. О, скільки б я зараз дав, щоб у мене була трійка (хоча б трійка, я не кажу вже про одиницю чи двійку)! Як мені було б легше! Наскільки краще я почував би себе перед Явою! Між нами не було б такої прірви.

Я ще вчора дізнався про ту четвірку. Коли блукав по селу. Мені сказала про це Гребенючка.

За правилами оцінку повинні оголосити тільки сьогодні. Але хіба ж учні дочекалися б? У півкласу інфаркт був би. І коли Галина Сидорівна замкнулася з асистентом Миколою Івановичем перевіряти диктанти, ніхто й не ворухнувся, щоб іти додому. Товклися біля школи і не розходились. Двічі виходив Микола Іванович на ґанок покурити і казав: «Чого ви? Йдіть додому. Все одно сьогодні не скажемо. Взавтра на батьківських зборах». Потупцяються учні трошки, посунуть до воріт. Потім зирк — хтось лишився. «Еге,— думає кожен,— він останеться і узнає, а я, як дурний, дома сидітиму. Ні!» І назад. Спершу тихо було, потім дівчатка «класи» на землі понамальовували, застрибали на одній нозі, хлопці в квача завелись. Все-таки час не так довго тягнеться. І дочекалися. Вийшла Галина Сидорівна — як кинулися! Хлопці мовчать, тільки сопуть, а дівчатка, як сороки: «Галино Сидорівно, ну скажіть! Галино Сидорівно, ну, будь ласка! Галино Сидорівно, дорогенька!» Вчителька спершу не хотіла, та хіба одчепишся…

Все це мені Гребенючка розповіла, на вулиці зустрівши. І про четвірку сказала. І нащо вона мою оцінку запам’ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очі Яві дивитись. Ондо він і голови не підводить. За одну ніч змарнів як.

Я підійшов до нього.

— Здоров, Яво! — тихо привітався.

— Здоров,— так само тихо відказав він, не підводячи голови.

І такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защеміло.

— Яво! Ну чого ти, Яво?

— А що? Нічого,— ще тихіше сказав він.

— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобі кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мільйонів людей були переекзаменовки. І нічого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинстві переекзаменовка. З історії… А який йому пам’ятник на Володимирській гірці у Києві одгрохали.

— Не бреши! У Володимира не було.

— Було, було,— жваво заговорив я, радий, що Ява хоч відгукнувся на мій жарт.— А як і не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкіна точно було. Він же таке відчубучував…

Я говорив і пильно стежив, чи усміхнеться Ява, чи ні. В таких справах дуже легко передати куті меду. Ява не усміхався. Я замовк. Помовчав трохи, тоді тихо спитав:

— Так як же воно все-таки вийшло?

Він тільки рукою махнув:

— Не питай!

— А що ж?

Він зітхнув:

— Ще трохи — і від мене лиш бульки на воді лишилися б… Затонув я…

— Та ну! Розкажи ж!

Він знову зітхнув.

— Так ото ж вискочив я до схід сонця з хати — на хвилиночку… у бур’яни… Ще тільки сіріти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентів на дев’яносто ще спав. Тільки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур’янах і те одне око заплющив — сплю… І враз чую голоси — за парканом у Книшів. Приглушені, змовницькі. Сон зразу — як рукою… «Ти ж тільки гляди мені, щоб ніхто не бачив…» Це вона, Книшиха. А він: «Не вчи вченого…» А вона: «Вчений! А потім передачі носи, еге?» А він: «Ну не баба, а казна-що! Тюрма народів!» А вона: «Мовчи, нікчемо! Якби не я…» А він: «Нічого-нічого. Я свого діждуся! Побачиш, який я нікчема!» А вона: «Йди вже! Розбалакався! Сусідів побудиш!» І — ррип! Це він з хвіртки вийшов. Бачу — іде вулицею. Озирається злодійкувато. На плечі весло, мішок з чимось, у руці серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це він? Ну ясно — в якійсь своїй шпигунській справі! За тобою бігти — не встигну. Он він уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тільки годин чотири — встигну. Не простить же ж мені Вітчизна, як я таке діло проґавлю. Може ж, він якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала. А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Ні, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспірації) і за ним. А тут з-під ґанку Собакевич вискочив, ув’язався за мною. Я спершу прогнати його хотів, а потім думаю: хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березі перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тоді й собі. Отут мені й не пощастило. Як на зло, всі добрячі човни наші дід на берег повитягав — смолив учора. На воді була тільки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми підводного човна зробити хотіли. Ніколи мені було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною і — гайда. Пливу тихо, обережно і весь час пильную: і щоб Книша з очей не згубить, і щоб він мене не помітив (за очеретами скрадаюся). Помічаю — пливемо ми в бік Високого острова. Далеченько вже у плавні забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човні води повно, більш як півчовна. Придивився — у