Читати книгу - "Будденброки"

Консул перегорнув кілька пожовклих аркушів, грубших і дебеліших за ті, що він сам додав у зошит… Авжеж, Йоганн Будденброк був, мабуть, зворушливо закоханий у свою першу дружину, дочку бременського купця; той єдиний короткий рік, що йому судилося прожити з нею вкупі, він вважав за найкращий на своєму віку. «L’annee la plus heureuse de ma vie»,[35] — написав він і підкреслив ці слова хвилястою рискою, не побоявшись, що мадам Антуанета їх прочитає…

Та потім знайшовся Готгольд, і його народження звело Жозефіну в могилу… Про цю подію на грубому папері збереглися дивні записи. Виходило, що Йоганн Будденброк щиро й непримиренно ненавидів ту нову істоту від першої ж хвилини, коли її зухвалі порухи почали справляти матері нестерпний біль, ще до того, як вона жива й здорова з’явилася на світ, а Жозефіна, втопивши безкровне обличчя в подушку, сконала — і так ніколи й не пробачив тому нахабі, що прийшов непроханий і ріс собі, веселий та безтурботний, після материної смерті… Консул цього не розумів. «Жозефіна померла, — міркував він собі, — виконавши високе призначення жінки, і я, бувши батьком, переніс би свою ніжну любов на істоту, якій вона подарувала життя і яку, помираючи, залишила мені». Та батько вбачав у своєму старшому синові тільки негідного руйнівника свого щастя. Згодом він одружився з Антуанетою Дюшан із багатої, відомої гамбурзької родини, і життя їхнє минало під знаком взаємної пошани та уваги…

Консул ще погортав зошита, прочитав у самому кінці короткі записи про своїх власних дітей; про кір у Тома, жовтяницю в Аінтонїї, про те, як Христіан переніс вітрянку; проглянув нотатки про всілякі подорожі — до Парижа, Швейцарії і Марієнбада, куди він їздив разом з дружиною, тоді знову вернувся назад, аж до пожовклих, пошарпаних, схожих на пергамент аркушів, списаних вицвілим від давності чорнилом. То було розгонисте, кучеряве письмо консулового діда, також Йоганна Будденброка. Записи починалися з докладного родоводу, з його головної лінії. Оповідалося, як наприкінці шістнадцятого сторіччя перший з відомих Будденброків оселився у Пархімі, а його син став радником у Грабау. Як згодом один Будденброк, кравець за фахом, одружився в Ростоку, «дуже добре мався» — ці слова були підкреслені, — і наплодив силу-силенну дітей, що народжувалися і живі й мертві, як коли випадало… Як знову ж таки ще один Будденброк, що вже звався Йоганном, став купцем у Ростоку і як нарешті, через багато років, прибув сюди консулів дід і заснував фірму торгівлі збіжжям. З життя цього предка вже відома була кожна дата: коли він хворів на вітрянку, а коли мав справжню віспу, все докладно списано; коли він з горища впав до сушильні і лишився живий, хоч міг ударитись не об одну балку, і як шаленів у гарячці, — нічого не пропущено. До цих нотаток він додав багато добрих порад своїм нащадкам; серед них найдужче впадала в око одна, старанно виписана великими готичними літерами і обведена рамками: «Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати». Потім докладно оповідалося, що в нього є давня віттенберзька біблія і він має передати її своєму первісткові, а той — своєму старшому синові…

Консул Будденброк присунув до себе шкіряну теку, щоб узяти з неї й перечитати деякі папери. Там були давні-предавні, жовті, подерті листи, що їх сповнені турботи матері писали своїм синам, коли ті працювали десь на чужині; адресати подописували на них свої примітки: «Отриманий з радістю і прочитаний з вдячністю». Були також папери про громадянство з гербами й печатками вільного ганзейського міста, були поліси, віршовані поздоровлення і листи хрещених батьків. Були й зворушливі ділові листи, які, скажімо, син писав до батька і компаньйона з Стокгольма чи Амстердама, де до повідомлення, що пшениця доїхала добре, доточувалося пильне прохання негайно передати вітання дружині й дітям… Був там і приватний консулів щоденник з його подорожі по Англії і Брабанті — зошит у палітурках, оздоблених гравюрою, що зображала Іідінбурзький замок із ринковим майданом. Були й прикрі документи: злісні Готгольдові листи до батька, і, врешті, як веселий епілог — останній вітальний вірш Жана-Жака Гофштеде…

Почувся мелодійний швидкий дзвоник. У церковну вежу на тьмяній картині з зображенням стародавнього ринку, що висіла над секретером, вставлений був справжній годинник, і тепер він вибив десяту. Консул згорнув теку з родинними паперами, обережно заховав її у потайну шухляду секретера і пішов до спальні.

Стіни в ній оббиті були темною, у великих квітках, тканиною, тією самою, з якої зроблено й запону коло ліжка породіллі. В повітрі, трохи нагрітому від груби й насиченому змішаним запахом одеколону й ліків, ніби висіло відчуття полегкості й спокою після перебутої тривоги й мук. Крізь запнуті завіси ледве пробивалося світло.

Старі стояли, схилившись над колискою, й дивилися на дитину, що мирно спала. Пані Елізабет в елегантній мереживній кофті, з дбайливо зачесаними рудуватими косами, ще трохи бліда, але радісно усміхнена, простягла назустріч чоловікові свою гарну руку, і навіть тепер на її зап’ястку тихо дзенькнув золотий браслет. За своїм звичаєм, вона повернула руку долонею вгору, і це якось додало її жестові ще більшої щирості.

— Ну, Бетсі, як ти себе почуваєш?

— Добре, дуже добре, любий Жане!

Тримаючи її руку в своїй, він з другого боку колиски, навпроти батьків, схилився над дитиною, що солодко сопіла, і хвилину вбирав у себе її теплий, домашній, зворушливий запах.

— Хай тебе благословить господь, — тихо мовив консул і поцілував малу в чоло: її жовті, зморшкуваті пальчики розпачливо скидалися на курячі пазури.

— Нассалася і зразу поважчала, — сказала мадам Антуанета. — Глянь, як покруглішала…

— Хоч вірте, хоч ні, а вона подібна до Нети! — Обличчя в Йоганна Будденброка сьогодні аж сяяло з гордощів і щастя. — Ті самі чорнющі очі, хай мене дідько вхопить, коли ні…

Стара пані скромно заперечила:

— Ох, де там ще видно, на кого вона схожа… Ти йдеш до церкви, Жане?

— Так, уже десята, давно пора, я чекаю тільки на дітей.

Голоси дітей уже було чутно на сходах. Вони галасували, забувши про вояку чемність, і Клотільда зацитькувала їх. Але до кімнати вони, всі в підбитих хутром пальтечках — бо в церкві ще стояв зимовий холод, — ввійшли тихо й обережно, і то з двох причин: одне, що народилася сестричка, а друге, що перед службою божою належало зосередитись. Діти були рум’яні, збуджені. Яке їм нині