Читати книгу - "Будденброки"

Консул Будденброк майже не поглядав до сусідньої кімнати, так захопився своєю справою. З обличчя йому не сходив поважний, майже страдницький з надмірного розчулення вираз. Вуста в нього були трохи розтулені, підборіддя ледь одвисло, на очі часом набігали сльози. Консул писав:

«Сьогодні, 14 квітня 1838 року, о шостій годині ранку, моя кохана дружина Елізабет, із дому Крегерів, з божою допомогою щасливо народила донечку, що при святому хрещенні має отримати ім’я Клара. Господь був ласкавий до неї, хоч доктор Грабов і визнав, що пологи настали трохи раніше терміну, та й перед ними не все було гаразд, і сердешна Бетсі тяжко настраждалася. О господи наш Саваофе, хіба є ще такий бог, як ти, що помагаєш у потребі й небезпеці і Навчаєш нас, як слід пізнавати твою волю, щоб у страхові й покорі виконувати заповіді твої! Господи милостивий, веди й борони нас усіх, поки ми житимем на цій грішній землі…»

Перо поспішало далі, спритно виводило рівненькі, дрібні літери, часом робило купецьку закрутку і рядок по рядкові промовляло до бога. Через дві сторінки консул написав: «Своїй меншій доньці я виписав поліс на сто п’ятдесят срібних талярів. Веди її, господи, своєю дорогою і дай їй чисте серце, щоб вона, як настане її час, увійшла в оселю вічного спочинку. Ми ж бо знаємо, як важко вірити цілою душею, що любий Ісус — найдорожчий наш скарб, надто мізерне й слабке наше земне серце…»

Ще через три сторінки консул вивів: «Амінь», та перо бігло далі, порипуючи, мережило аркуш за аркушем. Воно писало про благодатне джерело, що втамовує спрагу стомленого подорожнього, про святі криваві рани спасителя, про дорогу вузьку й дорогу широку та про безмежну велич господню. Ніде правди діти, консулові після якогось речення хотілося закінчити, відкласти перо й піти до своєї дружини чи податися до контори. Та як! Невже його так швидко втомила розмова з творцем і вседержителем? Чи ж не блюзнірство буде вже тепер її скінчити?.. Ні, нізащо! І немов у покуту за своє нечестиве бажання він цитував ще довші уривки з святого письма, молився за своїх батьків, за дружину, за дітей і за самого себе, навіть за брата Готгольда, аж нарешті, після ще одного вислову з біблії й останнього, потрійного «амінь», посипав жовтим піском написане і, відітхнувши, випростався.

Він заклав ногу за ногу й заходився поволі гортати зошита назад, подекуди перечитуючи свої записи й міркування про окремі події, і його знову пойняла радість і вдячність на думку, що правиця господня завжди охороняла його в усіх небезпеках. Він мав колись дуже тяжку віспу, всі вважали, що йому вже не жити на світі, а він, бач, видужав. Одного разу він ще дитиною дивився, як у будинку поблизу готувалися до весілля й варили багато пива (давній звичай велів ниво на весілля варити вдома). Перед дверима поставили величезну діжку з запарою. І ось та діжка вдала, придавивши боком хлопця, та ще й так загуркотіла, що всі сусіди повибігали надвір. Шестеро чоловік насилу поставили її на місце. Йому розбило голову, з рани цебеніла кров. Його занесли до якоїсь крамниці, а що він ще дихав, то послали по лікаря й по хірурга. Та люди казали батькові, що, мовляв, він собі може посилати по них, боронь боже, щоб хто його відраював, проте хлопець однаково не лишиться живий… І дивіться: всемогутній господь поблагословив заходи лікарів і знову допоміг йому цілком видужати!

Наново переживши подумки ту нещасливу подію, консул іще раз сягнув по перо й дописав під своїм останнім «амінь»: «Так, господи, я славитиму тебе довіку!»

Іншим разом, ще зовсім молодим, він поїхав до Бергена, і якби господь не врятував його, був би втонув. «Була саме гаряча пора для рибалок, — читав він, — із півночі припливло багато човнів, і нам довелося добре наморочитись, щоб пробитися поміж ними й пристати до свого помосту. Вийшло так, що я стояв на краю шаланди, впершись ногами в кочет, а спиною в борт сусіднього баркаса, й намагався підтягти шаланду якнайближче до помосту. Та, на моє лихо, дубовий кочет у мене під ногами зламався, і я сторч головою полетів у воду. Я виринаю раз, а поблизу нема нікого, щоб схопити мене; я виринаю вдруге, а на мене саме напливла шаланда. І хоч на ній не бракувало людей, що хотіли мене врятувати, але їм спершу треба було повідштовхувати човни, щоб ті не затовкли мене. І всі їхні зусилля були б даремні, якби тієї миті на одному баркасі не лопнула сама собою линва, якою він був пришвартований. Баркас віднесло вбік, і з божої ласки на воді утворилося вільне місце. І хоч утретє я випірнув лише настільки, що стало видно мого чуба, а проте люди з усіх боків шаланди посхилялися над водою, і тому, хто лежав на носі, пощастило схопити мене за чуба, а я вчепився йому в руку. Але він тоді сам мало не шубовснув у воду й так зарепетував, що всі почули, миттю вхопили його за ноги й щосили тримали, щоб він не впав. Я також міцно тримався за нього, хоч він кусав мене за руку, і так він допоміг мені врятуватися…»

Далі йшла дуже довга подяка господові, що її консул перечитав із сльозами на очах. «Не одне я міг би сказати, — писалося в іншому місці, — коли б мав намір змалювати свої пристрасті, але…»

Ці сторінки консул вирішив краще перескочити й заходився читати по. кілька рядків з тієї пори, коли він одружився й коли народилася перша дитина. Щиро казати, його шлюб навряд чи можна було назвати одруженням з кохання. Якось батько поплескав його по плечу й поірадив звернути увагу на дочку багатія Крегера, що могла б принести фірмі добрий посаг; він радо погодився і відтоді шанував свою дружину як пару, дану йому богом…

Те саме було і з другим шлюбом його батька.

Є добрий, любий чоловік,

Що милу вдачу має… —

наспівував той стиха в опальні. Шкода, що старий так легковажив ці давні записи й папери. Він жив тільки теперішнім і був досить байдужий до минулого родини, хоч колись і сам дещо записував своїм кучерявим письмом у грубий зошит з золотими