Читати книгу - "Метелик"

якесь порушення, їх відсилають до таборів із дуже суворим режимом. Це — «Лісовий», «Шарвен», «Водоспад», «Червона бухточка», «Сорок другий кілометр». Їх прозвали таборами смерті… І нарешті — каторжани звичайної категорії, їх використовують як дрібних службовців в адміністрації, як робітників на кухнях, на прибиранні в селищі й у таборі, на різних роботах у майстерні, столярні, фарбувальні, кузні, пральні, а також як електриків, матрацників, кравців. Отож усе вирішиться зразу ж після приїзду. Якщо тебе викличуть і поведуть до камери, так і знай: поїдеш на острови, і тоді прощавай будь-яка надія на втечу. В тебе лишиться тільки один шанс: якнайшвидше покалічитись — порізати собі коліно чи живіт, щоб потрапити до лікарні й звідти втекти. Одне слово, слід будь-що уникнути островів… Правда, є ще один вихід: коли корабель, який має доставити каторжан на острови, ще не готовий до відплиття, треба спробувати підкупити фельдшера. Той зробить тобі в суглоб скипидарний укол чи введе в твоє тіло змочений сечею волосок, що спричинить інфекцію. Або дасть подихати сіркою, а потім скаже лікареві, що в тебе сорокаградусна температура, гарячка. За ті кілька днів, поки чекатимемо, треба будь-що потрапити до лікарні… Якщо ж тебе залишать разом з іншими в бараках табору, то матимеш час діяти. В такому разі не слід шукати собі роботи в самому таборі. Заплатиш обліковцеві і він допоможе тобі влаштуватися в селі асенізатором Чи підміталіщиком або потрапити на тартак до місцевого підприємця. По дорозі з в'язниці на роботу вранці й назад увечері можна встигнути налагодити зв’язок з каторжанами, які вже відбули покарання й тепер. живуть у селищі, чи з індокитайцями й попросити, аби вони допомогли тобі втекти. Треба зробити все, щоб не опинитися в одному з навколишніх таборів, де каторжани дуже скоро віддають Богові душу. Є табори, де ніхто ще не витримав і трьох місяців.

Такими цінними відомостями Жюло напихає нас цілу дорогу. Сам він готовий до всього. Жюло певен: його як утікача одразу ж посадять до карцеру. Тому він сховав у своїй капсулі невеличкий складаний ножик. По приїзді до Гвіани Жюло дістане його й поріже собі. коліно. А як сходитиме з корабля, то в усіх на очах упаде з трапа. Він гадає, що тоді його відвезуть до лікарні. Так воно й станеться насправді.

Сен-Лоран-дю-Мароні

Наглядачі, змінюючи одні одних, ідуть перевдягатись. Повертаються вони в білих мундирах, а замість кашкетів на головах у них шоломи колоніальних військ. Жюло каже: «Підпливаємо». Стоїть страшна задуха, бо ілюмінатори позачиняли. Крізь них видно джунглі. Отже, ми на річці Мароні. Вода в ній брудна. Цей зелений праліс вражає.

З його дерев злітають наполохані корабельним гудком птахи. Ми пливемо дуже повільно, і можна добре роздивитися. густі, буйні темно-зелені хащі. Впадають у око перші дерев’яні будинки, покриті оцинкованою бляхою. Біля дверей стоять гуртами негри й дивляться на корабель. Вони вже не раз бачили його, бачили, як з нього вивантажували людей, тому його появу сприймають байдуже. Три гудки й гуркіт гвинта дають нам знати, що ми причалюємо. Нарешті гул машин стихає. Здається, можна почути, як пролітає муха.

Всі мовчать. Жюло розкладає ножик, надрізає на коліні холошу штанів й широко її розпанахує. Щоб не залишати тут кривавого сліду, він поранить собі коліно на палубі. Наглядачі відмикають дверцята клітки й шикують нас у колону по троє. Ми в четвертому ряду — я посередині, Жюло й Дега. Виходимо на палубу. Друга година пополудні, вогняне сонце обпікає мені пострижену маківку й засліплює очі. Наша колона витягується на палубі й рушає до трапа. Коли на нього ступають перші каторжани, вся колона на мить зупиняється, я притримую мішок Жюло в нього на плечі, а він обома руками розтинає собі шкіру на коліні, встромляє туди лезо ножика й заганяє його глибоко в тіло. Потім Жюло передає ножика мені, а сам тримає свій мішок. Тієї миті, коли ми виходимо на трап, він падає і скочується вниз. Там його підбирають і, побачивши, що він поранений, викликають ноші. Все відбувається так, як Жюло й задумав: з корабля його несуть на ношах.

На пристані зібралася строката юрма й з цікавістю дивиться на нас. Негри, мулати, індійці, індокитайці, жалюгідні на вигляд білі (мабуть, колишні каторжани) пильно розглядають людей, що сходять на землю й шикуються в колону. Збоку стоять наглядачі й добре вдягнені чоловіки в цивільному, жінки в літніх сукнях, діти — і всі в колоніальних шоломах. Коли нас набирається душ двісті, колона рушає. Ми йдемо хвилин десять і зупиняємося перед дуже високою брамою, збудованою з кругляка; на ній написано: «Виправна в’язниця Сен-Лоран-дю-Мароні. 300 місць». Брама відчиняється, і ми входимо десятьма рядами на подвір’я. «Раз-два, раз-два!» На нас дивляться каторжани. Щоб краще бачити, вони повилазили на підвіконня та на великі брили каміння.

Коли ми виходимо на середину подвір’я, лунає команда:

— Стій! Покладіть мішки перед собою. А ви роздайте їм брилі!

Кожен із нас дістає солом’яного бриля; він тут дуже потрібен: двоє чи троє з наших уже попадали від сонячного удару. Я перезираюся з Дега, бо наглядач із нашивками бере в руки список. Ми згадуємо про настанови Жюло. Першим викликають Гітту. Двоє наглядачів стають обабіч нього і ведуть його з собою. Те саме роблять із Сюзіні та Жіра— золем.

— Жюль Піньяр!

— Жюль Піньяр (це Жюло) покалічився, його повезли до лікарні.

— Гаразд.

Цих людей мають відіслати на острови. Потім наглядач наказує:

— Слухайте уважно. Кожен, кого я викликатиму, хай виходить із строю з мішком за плечем і стає перед жовтим бараком номер один. Я називатиму прізвище, а ви відповідайте: «Я».

Дега, Карр’є і я опиняємося разом з іншими під жовтим бараком. Нам відчиняють двері, і ми заходимо до чималої зали завдовжки метрів з двадцять. Посередині — прохід завширшки зо два метри; праворуч і ліворуч через усю залу тягнуться два залізні бруси. Між брусами й стінами напнуті полотнища, які правлять за ліжка-гамаки; на кожному полотнищі лежить ковдра. Кожен влаштовується там, де йому хочеться. Дега, П’єро Бовдур, Санторі, Гранде і я стаємо один біля одного, й так одразу ж утворюються гурти. Я йду вглиб зали: праворуч умивальня, ліворуч — убиральня. Повиснувши на віконних гратах, ми спостерігаємо, як розподіляють решту каторжан, що прийшли після нас. Луї Дега, П’єро Бовдур і я аж сяємо з радощів: нас не відішлють на острови, бо ми опинилися в загальному бараці! А то, коли вірити Жюло,