Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Таємниця Кутузовського проспекту 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

275
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця Кутузовського проспекту" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 90
Перейти на сторінку:
цікавився насамперед?

— Він її викликав, я тільки вів її в секретаріат…

— Як довго він її тримав у себе?

— Не пригадую… Години по три, треба ж розім’яти людину, а вже потім приступати до діла…

— До якого?

— Хіба не зрозуміло? Вона ж за дочкою побивалася, крихітка зовсім була… Абакумов обіцяв її вислати — без суду, потім, говорив, повернемо, на студії поновимо, познайомимо з іноземцем, начебто з англійцем… Ну, мовляв, працюватимеш з ним…

— До американця її також підвели?

— Ні. А взагалі ніхто цього не знав, такі речі това… Берія на особистому контролі тримав: взаємовідносини із союзниками, а тим паче сорок п’ятий рік… Це в мене таке припущення…

— Ви знали, що Зоя ні в чому не винувата?

— Вона жила з американцем…

— Це кримінал?..

— У ті часи — звичайно!

— Але ж ви не вірили, що вона шпигунка?

— Ні. Я й відмив її від цієї статті.

Костенко похитав головою:

— Ви ж підписали — для постанови Особливої Наради — «шпигунство, антирадянська пропаганда й злочинна група спільників». Хтось на Особливій Нараді залишив їй одну лише «пропаганду». Хто?

— Не мій рівень. Не можу знати.

— Хто вам передав матеріали, вимагаючи оформити статтю про шпигунство?

— Полковник Лібачов.

Костенко знову закурив:

— Який уже мертвий… Слід обривається…

— Це точно, обірвався.

— Пригадуєте Савушкіна? — знову натиснув Костенко.

— Пригадую.

— Кого викликали на допити у справі Федорової?

— Запросіть архіви… Скільки років минуло… Хіба в голові все вдержиш?

— Бориса Андреєва, народного артиста, важко з пам’яті викинути…

— Та він же мимрив, ні «за», ні «проти»…

— Отже, декого пригадуєте… Добре, знайдемо всіх, кого ви висмикували на допити та очні ставки…

— Усі повмирали, — посміхнувся Бакаренко. — Марна праця.

— Після того як порішили вашого шефа, люди все розповіли близьким…

— Переповідання — не доказ… Немає й не може у вас бути доказів… Нас тепер так легко не візьмеш — демократія…

І Бакаренко раптом розсміявся дрібним тремтячим сміхом.

У цю мить двері відчинив Миколка Ступаков і, не дивлячись на Костенка, сказав:

— Я одержав ордер на обшук у вас дома, Бакаренко… З приводу самогонного апарата. Ходімо, будемо забирати, телебачення я вже запросив, «Добрый вечер, Москва!» приїде… Фізіономію твою покажуть москвичам, жди дзвінків і зустрічей у під’їзді з тими, хто тебе пізнає.

І тут Бакаренко зламався:

— Гаразд, ставте запитання.

…Запитання ставити не довелося; Костенко подзвонив Глинському, і той сказав, що слюсар Окунєв, власник саблагівської викрутки з кооперативного гаража, утонув на риболовлі; човен перекинувся; останній свідок мертвий…

3

Дмитра Степанова пощастило знайти не зразу; раніше, до того як він займався своєю головною справою — літературою й журналістикою, — Костенко знав, де його спіймати, а тепер, коли прочитав інтерв’ю про те, що той почав випускати газету, шукав його два дні, поки нарешті Бембі, старша дочка Митяя, не продиктувала йому таємний телефон батькового офісу.

Дзвонив години три — без перерви; без упину зайнято; вирішив був, що Бембі переплутала номер; та розсміялася: «Дядю Славо (а самій уже тридцять! от час летить, га?! Життя минуло — й не помітив!), у них лише дві кімнати, один апарат на десять чоловік, там пекло, але зовсім особливе — відчуття шаленого, короткоплинного, невідомого всім нам досі щастя». — «І таке з’явилося?» — «З’явилося, зайдіть до батька, самі впевнитеся…»

…Секретар дзвінким голосом поставила жахливе запитання:

— А у вас яка справа?

Костенко хотів був повісити трубку, але втримався: всі секретарі в нашій країні однакові, у чомусь подібні до сищиків, тільки в нас, у сищиках, закладено інстинкт гончака — наздогнати й схопити, а в них — гени німецької вівчарки: оберігати й не дати.

— Скажіть вашому шефу, що це Костенко… Він у мене стажувався на Петровці, у шістдесят другому… (Господи, двадцять сім років минуло! Старі люди пихато й самовпевнено не відчувають власної слабості… Справу Федорової треба б якомусь двадцятисемирічному розслідувати, а не мені!)

— Не сердьтесь, — відповіла секретарка вже добрішим голосом, — його рвуть на шматки, тому я дістала вказівку від колективу стати цербером.

— Перечитайте Булгакова, — порадив Костенко. — Там про це вже було.

Знявши трубку, Степанов посміхнувся:

— Не лютуй, Славику… Зоя у нас каторжанка, дисципліни не на курсах вчилась, у концтаборі, школа чудова…

Зустрілися в кооперативному ресторані «Кропоткінська, 86» близько десятої, за годину перед закриттям.

— Чого сумний? — спитав Степанов, глянувши на змарніле обличчя друга.

— Думаєш, ти — веселіший?

— Я — в бійці, це зрозуміло, а ти у нас тепер спостерігач…

— Нам, спостерігачам, важче, Митяй… З боку все набагато страшнішим видається, бо є час на обдумування наступного ходу… Ходять же не самі лише чорні; білі також обдумують кожен свій хід…

— Раніше ти говорив без натяків.

— За те й вигнали… — він раптом злобно засміявся. — «А у вас яка справа?» Треба ж, га?!

— Славо, ми почали півроку тому… З розгульної демократії почали: «ніякого табеля про ранги, всі рівні, робимо спільну справу, однодумці, людину оцінюємо за кінцевим результатом праці…» Все, як і належить… І — понесло! Шофер став учити журналіста, як писати, стенографістка дає поради художникові, як верстати номер, бухгалтерія: «так — не можна і так не можна, а тут не дозволяє інструкція»… А — як можна? Ти мені це скажи, я ж на госпрозрахунку, самофінансуванні і повній самоокупності! І — закрутилися рідні російські чвари: а чому він таку премію одержав?! я йому не підлягаю! а по якому праву його послали за кордон, а мене — ні?! Рівність?! Е-е-е, Славику, ні, до рівності ми ще повинні рости й рости, п’янюга генію не рівня, виконавець творцеві не пара…

Костенко здивувався:

— Щось чуються в твоєму плачі нотки звичного: «хай живе геніальний пожежник, біолог, філолог, економіст і жандарм усіх часів і народів»… Ач, як тебе за рік зігнуло…

— Мушу сказати, що наша генетично-рабська душа, на жаль, усе ще жде дубини й окрику… «Ми ліниві й недопитливі»… Не дисидент писав — Пушкін…

— Нема на тебе «Пам’яті»…

— А що — «Пам’ять»? Чи може вона взяти верх? Не вона, то тенденція? Може, Славо. Але хто тоді Росії хліб продаватиме? Америка? Не буде. На віки вічні заборонить своїм фермерам мати з нами справу… Синдром гітлеризму став єдиним з поняттям «погром», а цього інтелігентський світ більше не прийме…

— А чого ти непокоїшся? — Костенко хотів усміхнутись, але вийшла якась гримаса скорботного, презирливого подиву. — Чи таїш у крові гени Христа, Ейнштейна, Левітана і Пастернака?

— Владі, Славику, якщо вона не хоче перетворитися в бузувірську, доведеться виводити на захист маленьких ейнштейнів і пастернаків російських солдатів. А

1 ... 16 17 18 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Таємниця Кутузовського проспекту» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Кутузовського проспекту"