Читати книгу - "Second life (Друге життя)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він побачив унизу чоловіка, що нагадував соловецького ченця в довгій рясі і гостроверхій шапці, який брів по пояс у чорній воді, час від часу перелазячи через бетонні глиби, уламки верстатів, дошки… На його грудях і спині, спереду і ззаду кістлявого тіла, теліпалися дві величезні каменюки. Він брів і голосно стогнав, повторюючи: «Господи, буди мня грешнаго»…
Отже, якщо впасти вниз, це ще не зовсім кінець. Можна дістатися ВИХОДУ і звідтіля. Однак, здається, крім того чоловіка внизу більше нікого не було. Принаймні біля ВИХОДУ.
— Як тобі це? — почув він знайомий голос Серафима.
Артем спершу здригнувся від несподіванки, але потім, опанувавши себе, зрадів, що має співрозмовника.
— Повний сюр, — відповів він.
— Тепер ти розумієш?
— Іще не зовсім.
— А що саме ти вже зрозумів?
— Поки що лише те, що я повинен пробратися до ВИХОДУ.
— Добре. Питання є?
— Слухай, а взагалі є такі люди, яким оце все, оцей цирк не потрібен? Були ж мученики, яких пізніше канонізувала церква, були всілякі там пустельники, сподвижники, праведники, як там їх іще? Адже вони своїм життям заслужили собі право опинитися в раю чи в тому місці, що за ВИХОДОМ. Їм також доводилося займатися акробатикою?
— Кожен, хто вирішив для себе шукати ВИХІД, має пройти цей шлях.
— Тоді, може, є інший формат цього всього?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, щоб не долати цей цех з оцими трубами, рейками і всяким таким індустріальним мотлохом, а наприклад, пробиратися лабіринтом, катакомбами, джунглями?
— У кожного свій формат.
— Тоді я не розумію, чому я запрограмований на цей формат? Я ніколи не мав справи з цехами і портовими містечками. Якщо попередній рівень був для мене впізнаваним, знайомим, то тут усе для мене нове, чуже. Ти певен, що це саме мій формат?
— Так, друже Артемію, певен. Річ у тім, що перший рівень найлегший. Там є все те, що було в тебе в житті. Там легше вижити. Там не треба боротися. Просто «вписуєшся» в формат і існуєш вічно. А цей рівень передбачає порівняно незнайому ситуацію. Тобто загалом людина теоретично про таке знає, хоча практично з цим не стикалася.
— Ага, — тільки й спромігся промимрити Артем.
Він знову глянув на старшу пані з задертою спідницею. Вона просунулася лише на кілька сантиметрів. Її пальці, що стискали трубу, побіліли від зусиль.
Водночас він побачив малого хлопчиська, який несподівано з’явився тут і птахом перелітав з одного стовпчика на інший, а тоді, змигнувши оком, без будь-яких зусиль випурхнув у ВИХІД.
— Цікаво, — подумав Артем.
Він почав уважніше роздивлятися місце прибуття, ВИХІД: там, як і годиться, було світло. Класичний варіант. Нічого нового. Щоправда, це не було світло вогню чи світло сонця, це був відблиск сонця на поверхні моря. Саме тому воно мінилося і переливалося.
Артем замислився: чи варто ризикувати? Адже ще може статися, що його все-таки повернуть до життя третім електрошоком.
Та втратити нагоду побачити, ЩО ТАМ, було б нерозумно.
— А якщо я впаду, що зі мною станеться? — спитав Артем у Серафима.
— Нічого особливого. Якщо на початку шляху впадеш униз, треба буде повернутися на попередній рівень.
— Тобто я нічим не ризикую?
— Абсолютно нічим, крім можливості відчути Бога.
— А друга спроба тут дається?
— Та хоч сота. Я ж сказав, — усе залежить від тебе.
Артем подивився на «свою» рейку, яка саме хитнулася у його бік.
— Та я ніколи по ній не пройду!
— А влучити в лунку гольфовим м’ячиком за кілька десятків метрів слабо?
— Це зовсім інше.
— Це те саме. Це той самий гольф: слід зосередитися, виміряти, прицілитися, оцінити, відміряти ще раз, абстрагуватися від зовнішнього світу, сфокусуватися… Що тобі ще треба?
Артем усміхнувся. Як просто!
Серафим явно був не в тому настрої, щоб розбалакувати.
— Ну все, я пішов! — сказав він.
— Ти куди? — з жалем спитав Артем.
— Нарада.
— З ким тепер? З бабульками-атеїстками?
— Ні, з ними, як не дивно, найлегше. Он ту бачиш? — Серафим показав на старшу жінку з задертою спідницею, що повзла по трубі. — То одна з них. Фронтовичка.
— То хто на тебе чекає тепер?
— Самогубці.
— А чим вони незадоволені?
— Чим? А тим, що, виявляється, після смерті щось є! Після смерті, виявляється, немає кінця, все тільки починаєтся. А вони, прийнявши рішення піти з життя, позбутися людей, проблем, необхідності боротися, мріяли потрапити в НІЩО, але замість НІЧОГО потрапили в second life. А вони його не хочуть. Вони хочуть чорного, бездонного НІЧОГО.
— У вас же, по ідеї, повинно бути все. Навіть чорне, бездонне НІЩО.
— В тому-то й річ. У нас є воно — чорне, бездонне НІЩО, але воно має зовсім інший зміст, аніж вони собі думають. Ця категорія в нас майже божественна. Його, цього чорного НІЧОГО, треба заслужити. НІЩО — це не кінець, а навпаки — те, що існує в точці сингулярності… То я пішов?
— Що-що? Ти знаєш, що таке сингулярність? — вражено перепитав Артем.
Серафим якось утомлено кивнув:
— Прогрес починається тут, а не на землі. Я тобі це втовкмачую цілу вічність!.. — він з жалем подивився на Артема. — Бувай. Мені треба йти.
— Ми ще зустрінемось? — запитав Артем.
Серафим не відповів. Він зміряв його якимось майже відчуженим поглядом. Це був погляд учителя, який спостерігає за своїми, тепер уже колишніми, учнями на випускному балу: мовляв, моя функція вже виконана. Тепер я вам нічим не допоможу, навіть якби й хотів…
Артем спробував ступити на мігруючу рейку. Вона вислизала з-під його ніг. Він ледь устиг заскочити назад на карниз і вхопитися за цвях.
Ні, ще не час. Він іще не готовий на неї ступити.
Цікаво, в чому вимірюється готовність?
В очищенні? В усвідомленні своїх помилок і покаянні?
Це було б надто тривіально.
Однак іншого варіанту нема. Може, згадати те, чого не хотілося б згадувати, наприклад тих, кого образив?
Варто спробувати.
Такі люди були в його житті.
Лі та Елізабет. В’єтнамська емігрантка й англійська леді. Представниця соціального низу і представниця соціального верху.
Низ і Верх. Все за Біблією. Чи за Марксом. Чи за тим і тим водночас.
Отже, Низ.
У його житті це був China Town[43] у північноамериканському місті, де він учився в університеті.
China Town у Північній Америці — не найкраще місце для життя інтелігентного європейського хлопчика. Мешкати довгоногому, білошкірому і синьоокому юнакові в такому China Town — це все одно, що бути гулівером у країні ліліпутів: що б ти не зробив, ти завжди на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Second life (Друге життя)», після закриття браузера.