Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Second life (Друге життя) 📚 - Українською

Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Second life (Друге життя)" автора Марина Гриміч. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 31
Перейти на сторінку:
тих, хто вже був майже на ВИХОДІ.

Він побачив унизу чоловіка, що нагадував соловецького ченця в довгій рясі і гостроверхій шапці, який брів по пояс у чорній воді, час від часу перелазячи через бетонні глиби, уламки верстатів, дошки… На його грудях і спині, спереду і ззаду кістлявого тіла, теліпалися дві величезні каменюки. Він брів і голосно стогнав, повторюючи: «Господи, буди мня грешнаго»…

Отже, якщо впасти вниз, це ще не зовсім кінець. Можна дістатися ВИХОДУ і звідтіля. Однак, здається, крім того чоловіка внизу більше нікого не було. Принаймні біля ВИХОДУ.

— Як тобі це? — почув він знайомий голос Серафима.

Артем спершу здригнувся від несподіванки, але потім, опанувавши себе, зрадів, що має співрозмовника.

— Повний сюр, — відповів він.

— Тепер ти розумієш?

— Іще не зовсім.

— А що саме ти вже зрозумів?

— Поки що лише те, що я повинен пробратися до ВИХОДУ.

— Добре. Питання є?

— Слухай, а взагалі є такі люди, яким оце все, оцей цирк не потрібен? Були ж мученики, яких пізніше канонізувала церква, були всілякі там пустельники, сподвижники, праведники, як там їх іще? Адже вони своїм життям заслужили собі право опинитися в раю чи в тому місці, що за ВИХОДОМ. Їм також доводилося займатися акробатикою?

— Кожен, хто вирішив для себе шукати ВИХІД, має пройти цей шлях.

— Тоді, може, є інший формат цього всього?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, щоб не долати цей цех з оцими трубами, рейками і всяким таким індустріальним мотлохом, а наприклад, пробиратися лабіринтом, катакомбами, джунглями?

— У кожного свій формат.

— Тоді я не розумію, чому я запрограмований на цей формат? Я ніколи не мав справи з цехами і портовими містечками. Якщо попередній рівень був для мене впізнаваним, знайомим, то тут усе для мене нове, чуже. Ти певен, що це саме мій формат?

— Так, друже Артемію, певен. Річ у тім, що перший рівень найлегший. Там є все те, що було в тебе в житті. Там легше вижити. Там не треба боротися. Просто «вписуєшся» в формат і існуєш вічно. А цей рівень передбачає порівняно незнайому ситуацію. Тобто загалом людина теоретично про таке знає, хоча практично з цим не стикалася.

— Ага, — тільки й спромігся промимрити Артем.

Він знову глянув на старшу пані з задертою спідницею. Вона просунулася лише на кілька сантиметрів. Її пальці, що стискали трубу, побіліли від зусиль.

Водночас він побачив малого хлопчиська, який несподівано з’явився тут і птахом перелітав з одного стовпчика на інший, а тоді, змигнувши оком, без будь-яких зусиль випурхнув у ВИХІД.

— Цікаво, — подумав Артем.

Він почав уважніше роздивлятися місце прибуття, ВИХІД: там, як і годиться, було світло. Класичний варіант. Нічого нового. Щоправда, це не було світло вогню чи світло сонця, це був відблиск сонця на поверхні моря. Саме тому воно мінилося і переливалося.

Артем замислився: чи варто ризикувати? Адже ще може статися, що його все-таки повернуть до життя третім електрошоком.

Та втратити нагоду побачити, ЩО ТАМ, було б нерозумно.

— А якщо я впаду, що зі мною станеться? — спитав Артем у Серафима.

— Нічого особливого. Якщо на початку шляху впадеш униз, треба буде повернутися на попередній рівень.

— Тобто я нічим не ризикую?

— Абсолютно нічим, крім можливості відчути Бога.

— А друга спроба тут дається?

— Та хоч сота. Я ж сказав, — усе залежить від тебе.

Артем подивився на «свою» рейку, яка саме хитнулася у його бік.

— Та я ніколи по ній не пройду!

— А влучити в лунку гольфовим м’ячиком за кілька десятків метрів слабо?

— Це зовсім інше.

— Це те саме. Це той самий гольф: слід зосередитися, виміряти, прицілитися, оцінити, відміряти ще раз, абстрагуватися від зовнішнього світу, сфокусуватися… Що тобі ще треба?

Артем усміхнувся. Як просто!

Серафим явно був не в тому настрої, щоб розбалакувати.

— Ну все, я пішов! — сказав він.

— Ти куди? — з жалем спитав Артем.

— Нарада.

— З ким тепер? З бабульками-атеїстками?

— Ні, з ними, як не дивно, найлегше. Он ту бачиш? — Серафим показав на старшу жінку з задертою спідницею, що повзла по трубі. — То одна з них. Фронтовичка.

— То хто на тебе чекає тепер?

— Самогубці.

— А чим вони незадоволені?

— Чим? А тим, що, виявляється, після смерті щось є! Після смерті, виявляється, немає кінця, все тільки починаєтся. А вони, прийнявши рішення піти з життя, позбутися людей, проблем, необхідності боротися, мріяли потрапити в НІЩО, але замість НІЧОГО потрапили в second life. А вони його не хочуть. Вони хочуть чорного, бездонного НІЧОГО.

— У вас же, по ідеї, повинно бути все. Навіть чорне, бездонне НІЩО.

— В тому-то й річ. У нас є воно — чорне, бездонне НІЩО, але воно має зовсім інший зміст, аніж вони собі думають. Ця категорія в нас майже божественна. Його, цього чорного НІЧОГО, треба заслужити. НІЩО — це не кінець, а навпаки — те, що існує в точці сингулярності… То я пішов?

— Що-що? Ти знаєш, що таке сингулярність? — вражено перепитав Артем.

Серафим якось утомлено кивнув:

— Прогрес починається тут, а не на землі. Я тобі це втовкмачую цілу вічність!.. — він з жалем подивився на Артема. — Бувай. Мені треба йти.

— Ми ще зустрінемось? — запитав Артем.

Серафим не відповів. Він зміряв його якимось майже відчуженим поглядом. Це був погляд учителя, який спостерігає за своїми, тепер уже колишніми, учнями на випускному балу: мовляв, моя функція вже виконана. Тепер я вам нічим не допоможу, навіть якби й хотів…

Артем спробував ступити на мігруючу рейку. Вона вислизала з-під його ніг. Він ледь устиг заскочити назад на карниз і вхопитися за цвях.

Ні, ще не час. Він іще не готовий на неї ступити.

Цікаво, в чому вимірюється готовність?

В очищенні? В усвідомленні своїх помилок і покаянні?

Це було б надто тривіально.

Однак іншого варіанту нема. Може, згадати те, чого не хотілося б згадувати, наприклад тих, кого образив?

Варто спробувати.

Такі люди були в його житті.

Лі та Елізабет. В’єтнамська емігрантка й англійська леді. Представниця соціального низу і представниця соціального верху.

Низ і Верх. Все за Біблією. Чи за Марксом. Чи за тим і тим водночас.

Отже, Низ.

У його житті це був China Town[43] у північноамериканському місті, де він учився в університеті.

China Town у Північній Америці — не найкраще місце для життя інтелігентного європейського хлопчика. Мешкати довгоногому, білошкірому і синьоокому юнакові в такому China Town — це все одно, що бути гулівером у країні ліліпутів: що б ти не зробив, ти завжди на

1 ... 16 17 18 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Second life (Друге життя)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Second life (Друге життя)"