Читати книгу - "Останнє бажання"

4

Близько полудня, коли він напував Плотву з джерела, кобила дико заіржала, рвонулася, вищіривши жовті зуби й гризучи мундштук. Геральт машинально заспокоїв її Знаком і відразу побачив правильне коло, утворене голівками червонуватих грибків, що стирчали із моху.

— Ну, Плотва, ти стаєш істеричкою,— сказав він.— Адже звичайне ж відьмине коло. Що ще за сцени?

Кобила фиркнула, повернувшись до нього мордою. Відьмак потер чоло, поморщився, задумався. Потім одним махом опинився в сідлі, розвернув коня, швидко поїхав назад по власних слідах.

— «Любить мене звірина»,— буркнув він.— Вибач, конику. Виходить, у тебе більше розуму, ніж у мене.

5

Кобила пряла вухами, фиркала, рила копитами землю, не хотіла йти. Геральт не став заспокоювати її Знаком, зіскочив із сідла, перекинув поводи через голову коня. На спині у нього був уже не старий меч у піхвах зі шкіри ящера, а блискуча гарна зброя із хрестовою гардою й витонченим, добре відбалансованим руків'ям, що закінчувалося кульовим ефесом з білого металу.

Цього разу ворота перед ним не розкрилися, тому що були й без того розкриті, як він залишив їх, їдучи.

Він почув спів. Не розумів слів, не міг навіть розібрати мови. Так це й не треба було — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, сутність співу — тихого, пронизуючого, що розливався по жилах хвилею нудотного, позбавляючого свободи дії жаху.

Спів різко обірвався, і тут він побачив її.

Вона пригорнулася до спини дельфіна у висохлому фонтані, охопивши замшілий камінь маленькими руками, такими білими, що вони здавалися прозорими. З-під бурі сплутаного чорного волосся на нього блискали величезні, широко розкриті очі кольору антрациту.

Геральт повільно наближався м'якими, пружинистими кроками, обходячи фонтан півколом з боку паркану, повз кущ блакитних троянд. Істота, що приліпилася до хребта дельфіна, повертала слідом за ним мініатюрне личко, на якому читалася невимовна туга, повна такої чарівності, що змушувала його постійно чути спів, хоча маленькі бліді губи не ворушилися.

Відьмак зупинився за десять кроків. Меч, повільно виповзаючи із чорних, покритих емаллю піхов, блиснув над його головою.

— Це срібло,— сказав він.— Клинок срібний.

Бліде личко не здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.

— Ти така схожа на русалку,— спокійно продовжував відьмак,— що можеш обдурити кого завгодно. Тим більше що ти рідкісна пташка, чорноволоса. Але коні не помиляються. Таких, як ти, вони розпізнають інстинктивно й безпомилково. Хто ти? Думаю, муля або альп. Звичайний вампір не вийшов би на сонце.

Кутки білогубого ротика здригнулися й злегка піднялися.

— Тебе привабив Нівеллен у своєму вигляді, вірно? Сни, про які він говорив,— твоя робота? Здогадуюся, що це були за сни, і співчуваю йому.

Чорноволоса не поворухнулася.

— Ти любиш пташок,— продовжував відьмак.— Однак це не заважає тобі перегризати горлянки людям? Га? Подумати тільки, ти й Нівеллен! Гарна б вийшла парочка, виродок і вампіриха, господарі лісового замку. Відразу б підкорили собі всю околицю. Ти, що вічно жадаєш крові, і він, твій захисник, убивця на замовлення, сліпе знаряддя. Але спочатку йому треба було стати справжнім чудовиськом, а не людиною в масці чудовиська.

Величезні чорні очі прищулилися.

— Що з ним, чорноволоса? Ти співала, а отже, насмокталася крові. Вдалася до останнього засобу — значить, не зуміла скорити його розум. Я правий?

Чорна голівка легенько, майже непомітно, кивнула, а куточки губ піднялися ще вище. Вираз маленького личка став химерним.

— Тепер, мабуть, вважаєш себе господаркою будинку?

Кивок, цього разу більш явний.

— Так ти — муля?

Повільний негативний рух голови. Почулося шипіння, яке могло виходити тільки із блідих губ, що жахливо усміхалися, хоча відьмак і не помітив, щоб вони поворухнулися.

— Альп?

Той самий рух.

Відьмак позадкував, міцніше стис руків'я меча.

— Виходить, ти…

Куточки губ стали підніматись вище, все вище, губи розкрилися…

— Брукса!— крикнув відьмак, кидаючись до фонтана.

Крізь білі губи блиснули гострі ікла. Брукса підстрибнула, вигнула спину, немов леопард, і звизгнула. Звукова хвиля тараном ударила у відьмака, збиваючи подих, ламаючи ребра, голками болі встромлюючись у вуха й мозок. Відскочивши назад, він ще встигнув схрестити кисті рук у Знак Геліотроп. Чари трохи пом'якшили удар спиною об паркан, але в очах однаково стемніло, а залишки повітря зі стогоном вирвалися з легенів.

На спині дельфіна, у кам'яному колі висохлого фонтана, там, де щойно сиділа витончена дівчина в білому платті, розплющилося іскристе тіло, величезного чорного нетопира, що роззявляв довгасту вузьку пащу, заповнену рядами голкоподібних сніжно-білих зубів. Розгорнулися перетинчасті крила, беззвучно захлопали, і істота кинулася на відьмака, немов стріла, пущена з арбалета. Геральт, відчуваючи в роті залізний присмак крові, викинув уперед руку з пальцями, розчепіреними у формі знака «Квен», і викрикнув заклинання. Нетопир, сичачи, різко повернув, з реготом здійнявся в повітря й відразу прямовисно спікірував прямо на шию відьмака. Геральт відстрибнув, рубанув мечем, але промазав. Нетопир повільно, граціозно, підкрутивши одне крило, розвернувся, обійшов його й знову напав, роззявляючи зубасту пащу безокої морди. Геральт чекав, схопивши обома руками меч і витягнувши його у бік нападаючого. В останній момент стрибнув — не вбік, а вперед, рубанувши з розмаху, так що завило повітря. І знову промахнувся. Це було так неочікувано, що він вибився з ритму й ухилився із секундною затримкою. У ту ж мить пазурі бестії вчепились йому в щоку, а оксамитове вологе крило взялося хльостати по шиї. Відьмак розвернувся на місці, переніс вагу тіла на праву ногу, різко вдарив назад… і втретє не дістав фантастично прудкого звіра.

Нетопир замахав крилами, злетів, помчав до фонтану. У той момент, коли криві пазурі заскреготали по каменях облицювання, моторошна слинява паща вже розпливалася, змінювалася, зникала, хоча бліді губки, що проявлялися на її місці, усе ще не прикривали вбивчих іклів.

Брукса пронизливо, модулюючи голос, зверещала, уп'ялася на відьмака ненавидячими очима й знову зверещала.

Удар хвилі був настільки сильний, що переборов Знак. В очах Геральта закрутилися чорні й червоні кола, у скронях і тімені заломило. Крізь біль, що висвердлювала вуха, він почув голоси, стогони й крики, звуки флейти й гобоя, гул вихору. Шкіра на обличчі заніміла. Трясучи головою, він упав на одне коліно.

Чорний нетопир беззвучно плив до нього, роззявляючи в польоті зубасту пащу. Геральт, хоч і ошелешений хвилею вереску, зреагував автоматично. Підхопився, блискавично підлаштовуючи ритм рухів до швидкості польоту чудовиська, зробив три кроки вперед, вольт і півоберт, і відразу