Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

- Оце й усе? — спитав господар.

- Цікаво, — посміхнувся Канґецу.

— Приходжу додому — Тофу нема. Натомість лежить листівка: «Сьогодні в мене багато пильних справ і не можу навідатися, але сподіваюся, що найближчим часом неодмінно з вами побачуся». Я заспокоївся й подумав: «Тепер без клопоту можу вішатися». Нашвидку взувши ґета [61], я мерщій подався на те саме місце…» — Мейтей поглянув на господаря, на Канґецу й замовк.

- Ну, прибіг, і що ж? — не витримав господар.

- Отут і починається найцікавіше, — промовив Канґецу, перебираючи руками мотузочок хаорі.

— Дивлюся, аж мене хтось випередив, — вже висить. Як прикро! Спізнився на хвильку і от маєш!… Як подумаю тепер, то наче сам бог смерті розпорядився моєю долею. Якби спитали Джеймса [62], то він пояснив би, що, мовляв, завдяки особливим законам причинності потойбічний світ нашої підсвідомості й реальний, в якому ми живемо, вплинули один на одного. Ну, хіба не дивовижа зі мною трапилася? — закінчив Мейтей.

Господар, зміркувавши, видно, що з нього кепкують, не прохопився жодним словом, а лише жував куямоті [63]. Канґецу, старанно підгортаючи попіл у хібаті, підвів гoлову й посміхався. Згoдом він незворушно зaговорив:

— Відразу в таке годі повірити, — надто чудернацька історія. Але я особисто в ній анітрохи не сумніваюся, щось схоже пережив недавно і я.

— Невже і тобі кортіло повіситися?

— Ні, я не вішався. Але випадок, що про нього я хочу розповісти, стався наприкінці року і, найдивніше, того ж дня, і майже о тій годині.

— О, цікаво, — Мейтей теж напхав у рот куямоті.

— Того дня ми зібралися в одного мого знайомого в Мукодзіма, щоб провести старий рік. Мав відбутися концерт, і я прихопив скрипку. Зібралося десь з п’ятнадцять панночок і паній, і все вийшло дуже весело. Так усе гарно влaштyвaли, що я подумав: «Давно я не зазнавав такої насолоди!» Скінчилася вечеря, незабаром минув і концерт, про все вже переговорили, та й година була пізня. Я збирався додому, коли це підходить до мене дружина одного професора й тихо питає: «Ви знаєте, N тяжко захворіла?» Кілька днів тому я стрічав її, як завжди, цілком здоровою, а тому здивувався і попросив розповісти докладніше про її стан. Від дружини професора я дізнався, що ввечері того дня, коли ми бачилися, в дівчини раптом з’явилася гарячка, марення. Це ще нічого! А то ж вона безперестанку повторювала моє ім’я.

Не тільки господар, але й Мейтей-сенсей утримався від натяків на зразок: «А може, він теє…» Вони мовчали й пильно слухали.

— Потім професорова дружина розповіла, як покликали лікаря, і як той не міг встановити хвороби. «Ясно одне: в дівчини гарячка, тому їй і затьмарило розум, — сказав він. — Якщо снодійне не поможе, справи кепські». Від таких слів мені стало моторошно, важко, наче в кошмарному сні. Здавалося, навколишнє повітря затужавіло й звідусіль тисне на мене. Вертаючись додому, я тільки й думав що про панночку. О, ця вродлива, жвава й спритна панночка!

— Постривай, ти кілька разів сказав «панночка». Якщо це не таємниця, то чи не міг би назвати її м’я?

Мейтей глянув на господаря. Той і собі промимрив «ага».

— Ні, краще не треба. Гадаю, їй буде неприємно, — відказав Канґецу.

— Отже, ти хочеш сховати кінці у воду?

— Не глузуйте! Я ж вам серйозно кажу… Тільки-но я довідався, що дівчина захворіла, як душу опосіла туга — перед очима зринув образ зів’ялих квітів й опалого листя, в одну мить я відчув у тілі знемогу й занепав духом. Непевною ходою я несамохіть добрів до мосту Адзумабасі й зіперся на поруччя. Я не міг зрозуміти, була пора припливу чи відпливу, я тільки бачив, як внизу густим потоком мчить чорна вода. Від Ханакавадо на міст вбіг рикша. Я супроводжував очима вогник ліхтарика, поки він все меншав і нарешті не зник за броварнею. Я знову втупився у воду. Несподівано з верхів’я річки долинув голос, що гукав моє ім’я. «Що за диво? Хто може кликати мене в таку пору?» — Я пильно глянув уздовж річки, але в темряві нічого не побачив. «Напевне, вчулося. Треба вертатися додому», — вирішив я. Але щойно я ступив кілька кроків, як знову хтось погукав мене. Я застиг на місці, прислухався. Коли покликали втретє, я вхопився за поруччя і затрусився. Хто зна, звідки линув той голос — здалека чи з-під води, — але, нaпевне, це був голос панночки. «Я тут!» — мимохіть вигукнув я. Злякавшись власного голосу, що луною прокотився над рікою, я озирнувся навколо. Ні душі. Навіть місяць заховався. У голові раптом виникло бажання: пірнути в густу пітьму чорної, як ніч, ріки, віддатися в її обійми. Знову почувся жалібний, сповнений муки крик панночки, що наче благала порятунку. «Вже йду», — відповів я і, перехилившись через поруччя, глянув на чорну воду. Мені здалося, той голос насилу вибивається з-під товщі води. «Вона там, під водою, — подумав я і виліз на поруччя. — Ще раз покличе, стрибну». Я рішуче вдивлявся у потік. Знову в повітрі тонкою ниткою повис жалібний поклик. «Час» Напружившись, я стрибнув уперед на цілий тан [64] і каменем безстрашно полетів униз.

— Таки стрибнув? — закліпав очима господар.

— А я не сподівався, що до цього дійде, — і Мейтей вхопив себе за кінчик носа.

— Я стрибнув і знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув, що дуже змерз, хоч був сухий-сухісінький. Що за мара? Адже я стрибав у воду. «Дивно», — і я роззирнувся. Я тепер ще більше здивувався. Виходить, я збирався стрибати у воду, але помилився й стрибнув на середину моста. Який жаль! Тільки через те, що я переплутав напрями, мені не вдалося попасти туди, куди мене кликала панночка.

Канґецу посміхався і крутив мотузочком хаорі так, наче хотів його відірвати.

— Ха-ха-ха! Цікаво! Ця пригода своєрідна тим, що схожа на мою. І вона вдячний матеріал для професора Джеймса. Ото можна було б шокувати