Читати книгу - "Світогляд українського народу"

світ, небо й землю богами, дає життя в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль, язик, голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірям, тоді як монотеїзм однімає од усього життя, і дає його тільки Богові та людській душі. Перед єврейським Єговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в ньому тільки життя, тоді як пантеїстична релігія робила з світу якийсь чарівничий храм, повний життя, повний усякого дива, де все думало і говорило на рівні з чоловіком і богами.

Давня українська пантеїстична релігія була причиною, що народна українська поезія розкішно розвивалася, за поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії. Пантеїзм був причиною метаморфоз, поетичного обертання людей в дерева, квітки, зорі, в птиць, у звірів, які ми знаходимо в українській народній поезії. Деякі метаморфози дуже похожі на грецькі й римські і тим затверджують науку, що давня українська <110> релігія була пантеїстична, коли чоловік, як мікрокосм, розпускається в частині натури, з котрої його виводила давня міфологія.

Метаморфоз в українській народній поезії дуже багато. Є пісні, де описується, як дівчина Ганна розпливається і обертається в дерево, в траву, в росу і квітки. Раз Ганна винесла в поле двом братам обід. Обидва брати були не жонаті. Сівши обідати, вони дали сестрі держати коня. Ганна запримітила якусь неправду у братів і скочила в синє море. Потопаючи в морі, вона говорила, щоб у тому морі не брали води, не збирали піни, щоб на траві не зачіпали роси, у лісі не рубали берези, в лузі не ламали калини, не рвали терну та груш, бо в морі вода — Ганнина врода, на траві роса — то її коса. Її тіло стало березою, личко стало калиною, очі — терновими ягодами, а душа грушею.[89] В другій пісні Ганнина коса стає шовковою травою,[90] тіло — рибою, кров — водою, краса лиця — калиною, а душа — яблучком.

Метаморфоза Ганни в березу похожа на Овідієву метаморфозу німфи Дафни в лавр. Аполлон полюбив німфу Дафну, а вона не хотіла його кохати, бо думала назавше зостатись дівчиною. Аполлон погнався за нею і вже трохи не впіймав її, але її тіло зараз обросло корою, руки стали гілками, а коси лавровим листом, ноги вросли в землю, і вона стала лавром. Міф про Ганну, як і про Дафну, нагадує <111> купальську пісню, як брат зарубав сестру, посіяв її маковим зерном, і з неї виросло трой-зілля. Тут ми бачимо, що якесь світле божество, найближче до богині хмари, од неправди, чи од кохання розпадається і обертається в природу. Таке саме обертання дівчини в дерево ми знаходимо і в інших піснях.[91] Одна мати взяла собі невістку та не до любові. Вона вирядила сина в дорогу, а невістку послала в поле, щоб вона або зовсім вибрала льон, або й додому не верталась. Невістка не вибирала льону, заночувала в полі, а на світанку тополею стала. Син приїхав додому та й розказує матері, що бачив у полі таку тополю, що кращої од неї й на світі нема, бо вона без сонця сяє, без вітру листом колихає. Мати звеліла синові зрубати ту тополю. Цюкнув він сокирою раз, з тополі задзюрчала кров, цюкнув він удруге, тополя похилилась, а далі промовила, щоб він не рубав її, бо вона його мила. Метаморфоза невістки похожа на метаморфозу сестер Фаетона, котрі од жалю й побивання за братом стали лиственицями. Мати їх прибігла та почала здирати кору і ламати гілки, а з кори і гілок закапотіли краплі крові.

Явір став з парубка, котрого прокляла мати. Мати прогнала сина і прокляла, щоб він став явором, а його кінь каменем. Проклявши сина, мати схаменулась і пішла шукати його на ярмарку в місті. Вона питала про нього, заглядала всім у вічі і не знайшла. Вертаючись додому, вона стала під явором і зірвала гілку з дерева. Тоді вона з дерева <112> почула синів голос, що на дереві листя, то його волосся й губи, дрібні гіллячки, то його пальці, а його сивий кінь став каменем. У других піснях жінка проклинає свого чоловіка, і чоловік стає явором, а кінь його каменем. Вийшла жінка в поле жати, побачила явора і хотіла сховатись під явором од дощу. Тоді вона почула з явора голос свого чоловіка. В піснях часом обертаються в дерево разом козак і дівчина. Один козак утік з своєю милою і ніде не міг повінчатись: куди він не приїздив у село, ніде не заставав дома попа. І став козак на горі терном, а дівчина на долині стала калиною. Вийшли їх матері терну рвати, калини ломати і обидві впізнали своїх дітей.[92]

Українська народна поезія дуже багата обертанням людей в квітки і зілля. Про квітки братик-та-сестричка українська пісня розказує, як один козак знайшов собі гарну дівчину і оженився з нею. Побравшись, вони почали розпитувати одне другого про свій рід. Козак признався, що він попенко з Київа на прізвище Йваненко, а дівчина призналась, що вона з Київа попівна на прізвище Йванівна. Тоді вони розійшлися по горах і стали квітками братик-та-сестричка: брат став жовтим листком, а сестра синім. Хто вирве ту квітку, той спом'яне їх і помолиться за них Богу.[93] В другій пісні тією квіткою обертається мати з дочкою. Одна молода вдова породила двох синів, дала їм сама ймення Йвана та Василя, поклала в корабель і пустила на море. На <113> вісімнадцятому році пішла вдова по воду і побачила, що до берега припливають два молоді донці. Вдова сподобалась одному й пішла за нього заміж, а дочку віддала за другого. Довідавшись, що донці її сини, вона стала синім цвітом, а дочка жовтим. Васильки виросли з хлопця Василя, котрого заманили русалки і залоскотали. Рай-дерево, м'ята і барвінок виросли з попелу, що зостався од трьох дівчат-сиріт. За те, що сироти не встерегли золотої ряски на коноплях, мачуха спалила дівчат, і з того попелу виросло рай-дерево, м'ята і барвінок.[94] Білі квітки виросли з розкиданого на полі попелу хлопця, котрого струїла сестра.[95] Розмарин та лелія виросли на могилках Яничка й Ганички. Були собі дві сусіди і мали собі дітей: одна мала сина Яничка, друга мала дочку Ганичку. Вони так кохались, що навіть в церкві перекидались золотим яблучком, та на лихо Яничкові мати не хотіла оддати Ганички за нього.