Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Якщо ви не вмієте жити навмання, то що ж ви тут робитимете? — повертаюсь я до нашої розмови, чекаючи зеленого вогника.

— В мене тут батько…

— Ну й що? Мати ж у Болгарії…

— Я не могла залишатися там… Якщо поводишся вільно і живеш як хочеш, на тебе тичуть пальцями… ображають як хочуть… Потім ця історія з батьковою втечею…

На перехресті спалахує зелене світло. Вмикаю першу швидкість, поки рушать передні машини.

— Розумію, — відповідаю я. — Це єдине виправдання. Ви спробували змінити становище, тікаючи навмання. Як і я.

Автомобілі повільно рушили. За ними просуваємось і ми. Та біля самого перехрестя знову спалахує червоне світло. Зупиняюсь і вимикаю мотор.

— Ви до кого їхали сюди? — запитує Ліда.

— Ні до кого.

— Ви їхали ні до кого, а я до батька — ось у чому різниця, — пояснює вона роздратованим тоном.

— А раніше ви теж жили в батька? — запитую ніби знічев'я.

— Я ніколи не жила в батька. Весь час з матір'ю…

«Тепер ти побачиш різницю, — подумки відповідаю їй. — Можливо, я помиляюся, але гадаю, що скоро ти проклинатимеш свого любого татуся».

— Чому ви спитали, де я жила?

— Просто так. Ви зацікавили мене, — пояснюю, знову вмикаючи першу швидкість.

Цього разу ми встигаємо проскочити майдан і збочуємо з бульвару на площу Пігаль.

— Якщо ви так мною цікавитесь, запросіть мене куди-небудь повечеряти. Я страшенно зголодніла.

— Саме це я й збираюся зробити, ось тільки обмірковую, куди краще податися. О, згадав! Ми поїдемо в затишний ресторанчик на Монмартрі.

Спочатку я був вирішив завести її в звичайну кав'ярню на бульварі й нагодувати квашеною капустою або біфштексом із картоплею. Але зараз міняю свій намір. Зрештою, вона не винна, що її батько скнара, отож нічого метатися на ній.

Залишаючи позаду Пігаль, в'їжджаю на площу Рошешуар і звертаю праворуч на круту вуличку. Невдовзі ми біля ресторану.

Ресторан — друге розчарування після «ягуара». Це невеличкий заклад з подвір'ям-садочком, що причаїлося між сліпих задимлених стін. Жодного натяку на розкіш, якого сподівалася ця дівчина, мріючи про «першу вечерю в Парижі». Я міг би показати їй і шик, бо зараз у мене досить грошей, та не бажаю удавати з себе казкового принца. До того ж у цьому ресторанчику, попри його скромний вигляд, добряче годують.

Смачна їжа і три келихи білого бургундського розсіюють Лідине розчарування. Ми допиваємо каву з лікером «Шартрез», і я розраховуюсь.

— Вже додому? — запитує дівчина, певно, сподіваючись, що я заперечу їй.

Я називаю її «дівчиною» лише тому, що вона незаміжня. А це слово до неї зовсім не пасує.

«Додому, а куди ж іще?» — хочеться відповісти, та в мені знову бере гору поблажливість.

— Можемо поїхати ще куди-небудь, — пропоную їй. — Що ви бажали б побачити?

— Стриптиз! — визивно відповідає вона.

— Гаразд. Я гадав, що стриптиз цікавить лише чоловіків.

— Чому лише чоловіків?

— Бо роздягаються жінки.

— Мене це також цікавить. Вважайте мене розбещеною.

— Я такого не казав, — заспокійливо промовляю я і веду її до «ягуара» надворі.

Я міг би показати їй «Лідо», і вона зі своїми провінційними смаками була б, звичайно, в захопленні від різнобарвних прожекторів та прибраних у рожеве пір'ячко танцівниць, але це не входить у мої плани. Я вже казав, що не хочу скидатись на казкового принца. Тому заводжу її в просякнутий потом і дешевим маслом притон під площею Пігаль, де півдоби показують атракціон і на тісній сцені одна за одною з'являються виснажені жінки, оперуючи, як автомати, своїми туалетами, що перетворилися на дрантя від безперервного скидання й одягання. Найпершою виходить якась перестаріла красуня з вислою плоттю. Вона так трясе грудьми, що припасовані до них китиці метляються з боку на бік. Видовище дуже вульгарне, жінка також вульгарна й відразлива, однак Ліда терпляче вичікує, сподіваючись, що головне буде попереду. Потім вискакує туркеня чи арабка — одне слово, представниця Близького Сходу, яка заробляє гроші на прожиття своїм рухливим тазом і животом. У неї білі дебелі стегна, прикрашені кількома синцями; її звідницький вигляд викликає несвідому огиду. З'являється ще кілька красунь з деформованими фігурами й грубими обличчями, вони трусять бюстами й розсувають стегна, навіть не сподіваючись викликати якесь інше почуття, крім відрази й нудьги.

— Оце й усе? — сумно запитує Ліда, щойно спалахує світло.

— Так. Сподобалось?

— Гидота.

— Тоді можемо рушати. Після антракту все почнеться з початку.

Виходимо надвір. Пропахле бензиновим чадом повітря здається мені подихом весняного вітерця після задушливого нікчемного салону.

— Може, пройдемось пішки? — пропоную я.

Вона байдуже знизує плечима. Після третього розчарування її цікавість почала зникати. Йдемо повільно і навмання; за моєю звичкою. Виходимо на Рю-Бланш. У тьмяно-зеленуватому й фіолетовому сяйві барів чатують жінки з фарбованим або знебарвленим волоссям, у вузьких коротеньких сукнях, з сумками під пахвою.

— Може, це й є…

— … повії, — докінчую я.

— Як усе гидко! Прагнеш бачити щось гарне, а навколо одне свинство.

— Не треба мріяти.

— А як інакше жити?

— Дуже просто: хай прикро, зате без розчарувань. Якщо не заперечуєте, вип'ємо кави?

Вона знову байдуже знизує плечима. Заходимо в найближчий бар і сідаємо у першій кабіні. Бар майже порожній, якщо не рахувати двох пар у кабінах і кількох жінок недвозначного фаху, що примостилися біля стойки. Офіціант приймає наше замовлення без ентузіазму: тут не заведено приходити з жінкою. Інакше що робити отим, біля стойки?

— Сподіваюсь, у Парижі не все таке нікчемне, як те, що ви показали мені цього вечора, — майже брутально кидає Ліда, запалюючи запропоновану сигарету.

— Звичайно, ні! Якщо маєте на увазі зовнішній вигляд. А все інше — такі самі ж злидні і в Парижі, і поза Парижем.

— Не знаю, що ви вважаєте злиднями.

— Те, що означає це слово.

— Для мене злидні — це той незатишний ресторанчик, дешеві серветки, подряпані прибори, сморід убогого салончика, потворність і безсоромність тих жінок.

— Зрозуміло, — перебиваю її. — Для вас злидні — це лише фасад. Але справжні злидні за фасадом. Усе купується й продається. Кожен чекає, поки хтось спіткнеться і, якщо може, добиває його. Коли жінка, що торгує собою, не потворна, а вродлива, і заклад, у якому її купують, не смердить потом, а пахне парфумами, — це не змінює становища.

Ліда двома ковтками допиває каву й кидає на мене роздратований погляд.

— Ви надто розумуєте. Можливо, ви кажете щось путнє, але я не люблю філософів. Мене нудить від них.

До речі, я також не терплю