Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

З огляду на все це комуністичні лідери наполягали на розгортанні в селах класової боротьби (якої фактично не існувало). Так, у своєму зверненні до ВЦВК (травень 1918 р.) Свердлов заявив: «Ми повинні якнайсерйозніше поставити перед собою проблему поділу села на класи, створення в ньому двох протилежних і ворожих таборів, підмовляючи найбідніші прошарки населення проти куркульських елементів, розпочавши там таку ж саму класову боротьбу, як і в містах, — лише тоді ми досягнемо в селах того, чого ми добилися в містах» (цит. за газ. «Знамя труда» від 16 травня 1918 р.).

Боротьба справді була розпочата, — люта від самого початку, вона лютішала з кожним днем. Ішлося бо не просто про боротьбу бідняків проти багатіїв — набагато важливішою за класові суперечності тепер виглядала проблема позбавлення селян права вільно продавати своє зерно. Тобто держава прагнула запровадити свій всеосяжний контроль над запасами хліба в країні.

Декрет від 9 травня 1918 р. про монополію на харчові продукти надав повноваження Наркоматові продовольства реквізувати у селян усе зерно понад визначений самим же Наркоматом прожитковий мінімум. При цьому додавалося: йдеться про зерно «в руках куркулів». Тож декрет закликав усіх працюючих селян, котрі не мали власного майна, негайно об'єднатися для «нещадної боротьби» проти «куркулів». Декрет же від 27 травня уповноважував Наркомат продовольства організувати спеціальні «продовольчі загони» з надійних робітників для примусового вилучення хліба. В період із липня 1918 р. до початку 1920 р. чисельність особового складу цих загонів зросла з 10 тис. до 45 тис. Про їхню «діяльність» можна довідатися, наприклад, зі слів Леніна, який на різних засіданнях і мітингах згадував про свавільні арешти, побиття людей, безпричинні погрожування смертю, пияцтво тощо.

Декрет від 27 травня визначав «надлишок» зерна в розмірах, удвічі більших за «селянські потреби», але січневий декрет 1919 р. про реквізицію харчових продуктів уже виходив із «потреб держави». Так під приводом охорони державних інтересів узаконювалося пограбування селянина, причому незалежно від того, чи залишалося йому хоч що-небудь на життя. В 1921 р. Ленін визнав (у праці «Про продовольчий податок»): «…Ми фактично брали від селян всі надлишки і навіть іноді не надлишки, а частину необхідного для селянина продовольства.»

Про методи «роботи» продовольчих загонів розповідається, зокрема, у книзі радянського дослідника В. Андреєва «Под знаменем пролетариата» (М., 1981). Спершу продзагонівці відбирали зерно у тих, кого запідозрювали в його приховуванні, а решту селян не зачіпали. Незабаром, однак, з'ясувалося, що «без тиску з боку односельчан [куркулі] відмовлялися віддати залишки і, більше того, переховували частину зерна у бідняків, обіцяючи їм винагороду». По суті, сільську солідарність так і не вдалося порушити. Для розгортання нової класової війни декретом від 11 червня 1918 р. були створені комбіди (про них ми вже згадували). За ленінським визначенням, вони знаменували собою перехід від атаки на систему великого приватного землеволодіння до початку соціалістичної революції.

На підставі статистичних даних, зібраних на місцях, можна зробити висновок, що комбіди лише трохи більше, ніж наполовину, складалися із селян будь-яких категорій. У 1919 р. в етнічній Росії вони розчинилися в сільських Радах, за складом подібних до них. Актив і комітетів, і Рад фактично становили міські комуністи, — в той час понад 125 тис. робітників-партійців були направлені в села для зміцнення тамтешніх парторганізацій (у кожному своєму публічному виступі Ленін спочатку агітував, а потім оголошував про відрядження до сіл з обох російських столиць «тисяч і тисяч» «політичне розвинутих» робітників, які мали очолювати продзагони та комбіди).

За допомогою всіх перелічених заходів владі попре байдужість основної маси селян (і в тому числі найбідніших) удалося створити собі в сільській місцевості щось подібне до соціальної опори. В міру загострення тут антагонізмів банди сільських люмпенів — за підтримки комуністів та озброєних міських зайд — почали вбивати та грабувати. А наприкінці серпня 1918 р. Ленін запропонував брати в кожному районі 25–30 заложників, які б власним життям відповідали за збір хліба, а також винагороджувати донощиків частиною реквізованого зерна.

За підрахунками В. Андреєва, в 1919 р. у селян було вилучено 15–20 % виробленої ними продукції, а в 1920 р. — до З0 % (декретом від 5 серпня 1919 р. примусові заготівлі поширювалися вже й на продукцію з присадибних ділянок).

Все це нерідко пояснюють умовами «воєнного комунізму», — мовляв, така політика була викликана надзвичайним станом, що склався в ході громадянської війни. Однак це зовсім не так. На час появи перших зі згадуваних декретів громадянська війна фактично ще не розпочалася. Справа в іншому, приступаючи в червні 1918 р. до запровадження державної монополії на запаси хліба, Ленін розглядав її (за формулюванням із Ленінової промови на мітингу в Сокольницькому клубі 21 червня 1918 р.) «як один з найважливіших засобів поступового переходу від капіталістичного товарообміну до соціалістичного продуктообміну». Тобто політика воєнного комунізму була аж ніяк не «воєнним», а суто ідеологічним заходом у намаганнях створити новий правопорядок, негайно перетворити тодішнє суспільство на довершене соціалістичне.

Ясна річ, такий курс швидко зазнав цілковитого краху, й Ленін відверто визнав це. Щодо «спроби добитися комунізму відразу» він наголошував у своїй праці «Нова економічна політика і завдання політосвіт» (жовтень 1921 р.):

«…Наша попередня економічна політика, якщо не можна сказати: розраховувала… то до певної міри припускала, — можна сказати, без розрахунку припускала, — що станеться безпосередній перехід старої російської економіки до державного виробництва і розподілу на комуністичних началах». І ще: «…Ми вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу… думаючи, що без періоду соціалістичного обліку і контролю підійти хоча б до нижчого ступеня комунізму не можна». Стосовно ж реквізицій сільської продукції думка більшовицького лідера була така: «…Ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу. Ми вирішили, що селяни за розверсткою дадуть потрібну нам кількість хліба, а ми розверстаємо його по заводах і фабриках, — і вийде у нас комуністичне виробництво і розподіл».

Радянський економіст того періоду Л. Кріцман уважав, що воєнному комунізмові бракувало планування, що під час його дії будь-яка проблема розглядалася як ударне, першочергове завдання. Це неминуче мало викликати господарську анархію. З особливою силою вона виявилася у системі примусової заготівлі хліба —