Читати книгу - "Вершник без голови"

— Ну от, містере Феліме! — мовив він, довершуючи справу підбором свого важкого чобота. — Тепер лягай собі й спи спокійно до самого ранку. Чого-чого, а змій уже можеш не боятися.

Штовхаючи ногою поперед себе мертвого плазуна, Зеб Стамп вийшов з хатини. А тоді, весело посміюючись сам до себе, знову простягся на моріжку на весь свій велетенський зріст — уже втретє за ту ніч.

Розділ VIII

СЛІД ОТРУЙНОЇ СТОНОГИ

Коли із змією було покінчено, скрізь довкола відновився мир і спокій. Скавуління собаки затихло разом з криками Феліма. Мустанги знову тихо стояли під тінястими деревами.

У хатині теж запала тиша; чути було тільки, як час від часу неспокійно перевертається на своїй постілці Фелім, що втратив віру в захист властивості кабрієсто.

Та й надворі тишу порушував лише один звук, хоча й зовсім не схожий на вовтузіння в хатині. Він був чимось середнім між крокодилячим риком і кумканням жаби-вола; та оскільки цей звук виходив з ніздрів Зеба Стампа, то міг бути тільки хропінням заснулого мисливця. А його неабияка гучність свідчила, що той спить здоровим, міцним сном.

Так воно й було. Мисливець заснув майже в ту саму мить, як востаннє ліг усередині свого мотузяного кола. Помстившись ірландцеві за урваний сон, він ураз заспокоївся і тепер знову спокійнісінько хропів.

Майже годину тривав цей перегук таких різних звуків, і до нього вряди-годи долучався крик великої вухатої сови чи жалісне квиління койота.

Аж ось знову, так само зненацька, гримнув уже знайомий хор, що його заспівувачем знову був той-таки горлатий ірландець.

— Ой лишенько! — заволав він так, що одразу збудив не тільки свого господаря в хатині, але й гостя надворі. — Пресвята Богородице! Пречиста Діво! Порятуй мене, порятуй!

— Від чого тебе рятувати? — спитав мустангер, знову схоплюючись з ліжка й похапцем засвічуючи світло. — Що з тобою таке, бісів ти сину?

— Ще одна змія, ваша милосте! Ой, та ще й куди лихіша за ту, яку вбив містер Стамп, от щоб я пропав! Вона покусала мені груди. Де вона проповзла, там так усе горить, немов наш коваль у Баллібалласі припік розжареним залізом!

— Хай тобі сто чортів, поганий ти тхір! — загорлав Зеб Стамп, ставши на порозі зі своєю ковдрою на плечах і заповнивши собою весь дверний отвір. — Це вже другий раз ти збудив мене, клятий ірландський дурню!.. Ви вже мені пробачте, містере Джеральде, я знаю, дурні є скрізь, і в Америці їх не менше, ніж в Ірландії, але такого дурноверхого йолопа, як оцей ваш Фелім, мені ще зроду не траплялося бачити. Як на мене, то ми сьогодні так і не заснемо, коли не втопимо його в річці!

— Ой, містере Стампе, любий, не кажіть такого! Клянуся вам обом, що тут ще одна змія. Я певен, вона й досі в хатині. Ось лише хвилину тому вона повзала по мені.

— Мабуть, це тобі наснилося, — напівзапитально мовив мисливець, уже спокійнішим тоном. — Кажу ж тобі, ніяка техаська змія не переповзе через волосяну мотузку. А ота, певне, була вже в хатині, коли ти надумав обгородитись. Навряд, щоб їх залізло сюди аж дві. Ось ми зараз подивимось…

— Ой лишенько! Та ви погляньте! — закричав ірландець, задираючи сорочку на грудях. — Осьде її слід, якраз на ребрах! Я ж вам кажу, що тут була ще одна змія! О пресвята Богородице, що ж зі мною буде? Пече,

як вогнем!

— Змія? — вигукнув Стамп, підступивши до переляканого ірландця й наблизивши до нього свічку. — Де ж пак, змія! Ні, хай їй сто чортів, це не змія! Це ще гірше!

— Ще гірше за змію? — в розпачі заволав Фелім. — Гірше, кажете, містере Стампе? Ви гадаєте, це небезпечно?

— Ну, хтозна, як воно повернеться. Все залежатиме від того, чи знайду я тут поблизу що треба і чи скоро знайду. А як ні, містере Феліме, то не ручуся…

— Ой містере Стампе, краще й не кажіть!

— Що це? — спитав Моріс, побачивши на грудях у слуги довгу червону смужку, неначе проведену навскоси розпеченим залізним стрижнем. — Що воно таке, скажіть? — повторив він з тривогою в голосі, помітивши, як похмуро оглядає мисливець той дивний знак. — Я ніколи такого не бачив. Це щось небезпечне?

— Дуже небезпечне, містере Морісе, — відповів Стамп, жестом запрошуючи мустангера вийти за двері й говорячи пошепки, щоб не почув Фелім.

— Але що це таке? — нетерпляче спитав мустангер.

— Слід отруйної стоноги.

— Отруйної стоноги? Вона вкусила його?

— Та наче ні. Але цього й не потрібно. Їй досить проповзти по шкірі, щоб убити людину.

— Сили небесні! Невже це правда?

— Так, містере Морісе. Я не раз бачив, як здорові чоловіки врізали дуба від такої-от смужки на тілі. Треба його рятувати, не гаючи часу, бо скоро в нього почнеться страшна гарячка, а тоді потьмариться розум, як ото коли вкусить скажений собака. Та лякати його поки що не треба, ось я побачу, чи не можна йому допомогти. Є в цих місцях одна така рослина, і якби мені її швидко знайти, то ми б його легко вилікували. Та от, як на те, бісів місяць сховався за хмарами, й шукати доведеться навпомацки. Я знаю, отам на крутосхилі цього зілля багато, отож ви йдіть заспокойте бідолаху, а я подивлюся, чим йому зарадити. За хвилину-дві повернуся.

Ця їхня розмова, що велася пошепки та ще й за дверима, замість погамувати Фелімів страх, розбуркала його до краю, і ледве старий мисливець зник у темряві, подавшись на пошуки рятівної рослини, як ірландець прожогом вискочив з хатини, ще відчайдушніше репетуючи.

Минуло кілька хвилин, перш ніж господар спромігся його заспокоїти, запевнивши, — хоча й сам не дуже в те вірив, — що ніякої небезпеки немає.

А ще за хвилину по тому в дверях з'явився Зеб Стамп, і, поглянувши на нього, обидва — й слуга, й господар — відчули полегкість. І впевнений вираз його обличчя, і спокійні рухи краще від будь-яких слів говорили: він таки знайшов те, що шукав. У правій руці мисливець тримав кілька темно-зелених довгастих кружалець, обтиканих гострими колючками. Моріс упізнав листя добре знайомого йому кактуса орегано.

— Не журися, містере Феліме! — заспокійливо сказав Зеб Стамп. — Тепер тобі нема чого боятися. Осьде зіллячко, яке враз витягне з тебе гарячку, — швидше, ніж згорить кинута в огонь пір'їна… Та годі тобі репетувати, друже! Ти ж побудив усіх звірів, птахів і плазунів на двадцять миль в