Читати книгу - "Любові полум’я"

з природою, як увесь тваринний світ. Обравши одного разу технічний прогрес як шлях розвитку, людина із впертістю екскаватора перевертає світ з ніг на голову. А той усе терпить і терпить… Хіба ж йому потрібна ця нікчемна, жадібна істота? Віола переконувалася дедалі глибше, що людині природа необхідна — це точно, а природі людина ні. Тому мала своїм обов’язком розвивати той єдиний, але яскравий талант, що отримала від Бога. Бо тільки так могла виправдати своє існування, свою необхідність у цьому світі.

За космічними параметрами, де усе вимірюється світловою швидкістю, тривалість людського життя просто смішна і не варта уваги. Це навіть не спалах зірки, не вибух, усе в мільйони разів блискавичніше. Людина, це наче той ефемерний бозон Хігса, який своєю невловимою присутністю змінює світ довкола, його фізичну масу. І раптом у Віолину жіночу голівку закралася крамольна думка, що є у тій присутності щось божественне, як і було написано, що людина «створена за образом і подобою». Напевно, що не зовнішньою, напевно, що не за фізичною, а за можливостями і внутрішньою силою. Адже першим було слово, а отже задум. Їй стало ясно те, що простежити цей процес якимись вимірювальними приладами неможливо, так само як і надати ваги людському життю в астрономічних параметрах. Тільки якщо людина сама не надасть йому ваги, вартісності своєму існуванню. І зробити це можливо лише вдосконалюючись і поступаючи увесь час вперед, сягнувши нарешті тієї найвищої точки свого особистого розвитку, коли зреалізоване змінює найважливіше у сприйнятті оточуючого, у сприйнятті самого себе. В усвідомлені своєї неподільної, могутньої єдності зі світом знищувалася нікчемність недовіри до людських можливостей…

Заглибившись у себе, Віола зовсім забула про грозу. А та все не вщухала, навпаки лила чим раз сильніше, так, що дощ вже почав пробиватися крізь густе, але ще надто слабке і ніжне листя травневого лісу.

Орися спала на високому ложі з торішнього гіллячя та сіна. Віола витягла з торби маленькі гумачки і обережно вдягла їх дитині на ноги, вкрила дощовиком, який завбачливо купила напередодні. Неспішно встала і виглянула з глибокого дупла.

Стежину уже заливало. Нею цівочками бігли струмочки, що торували собі шлях зі стовбурів інших дерев та кущів. Наповнюючись краплями дощу, які переможно пробивали листяну завісу крон, вони грубшали і сильнішали, перетворюючи ще десять хвилин тому суху доріжку на глиняно-болотяну глевку масу.

Ранок скидався на вечір, так стало темно. А привітний весняний ліс на похмурі і лячні хащі. Треба було терміново бігти додому. Ще хвилин десять, якщо приспішити ходу, лісом, а тоді через поле за кілометр-півтора вже тітчине село, де вони зможуть перечекати, якщо злива довго не вщухатиме. Чи чекати тут? Віола сумнівалася. Тут, звичайно, було затишно і сухо, доня спала і можна було б пересидіти навіть годинку-півтори. Але тоді Віола не встигала на вечірній концерт в органному залі. Вона мала співати «Каддіш» Бернштайна і це її дуже зобов’язувало, бо був задіяний ще й хор. От, якби Андріан погодився відвезти малу на село, але у нього, сказав, невідкладні справи.

— Доню, прокидайся! Мусимо іти, — легесенько затормосила малу. Дитя ані поворухнулося. — Ориню, Орисечко, вставай!

— М-гу… вже йдемо? Дощ перестав?

Віола накинула на голову і плечі джинсовий плащик доньки і вийшла з деревинного прихистку.

— Ще ні, але му…

Останні слова розчинилася у блискавичному спалаху, що увіп’явся в дуб, наче отруйна зміюка у свою жертву, шарахнувши поруч ще й неймовірно гучним громовим ударом. Віола втратила дар мови. Орися не встигла вилізти з прихистку.

Дерево не зайнялося лише тому, що густа дощова завіса, яка заступила світ навіть тут у лісі, злизала полум’яні язики. Воно лише видало якийсь незрозумілий скрипучий звук і донизу впали сухі, тоненькі гілочки. Віола, оволодівши собою. Кинулася усередину дупла, боячись припускати, що могло статися з донькою. Її трусило, наче у гарячці, думки роїлися і плуталися.

— Орисю! — скрикнула вона у відчаї. — Орисю, відповідай!

Дитина лежала, прихилившись до входу, без ознак життя. Її очі були закриті, але однією рукою вона чіпко трималася за внутрішній бік дуба.

— Доню… донечко, прокинься, не лякай мене! — благала Віола з слізьми, що заблистіли в її очах.

Вона трясла її за плечі, взяла за руку і обцілувала личко дитини. Але жодної реакції не було. На щастя, блискавка її не торкнулася. Орися була неушкоджена. Але не реагувала. Віола зібрала усю свою волю і промацала пульс на шиї малої. Її пальці відчули слабко, але рівномірно пульсуюче дитяче серденько.

Одразу відлягло. Віола спробувала взяти дитину з долівки, але та і далі трималася за щось. І тут жінка помітила, що донька зовсім не трималася, а навпаки її мізинчик та безіменний пальці застрягли в розщелині старезного дуба, яка очевидно утворилася під час удару блискавки і була винуватицею того страшного звуку. Віола вхопила обома руками дерево, намагаючись його розтулити, але те ані не зрушилося. Тоді вона поквапилася пристосувати туди суху, скоцюрблену гілку, що валялася під ногами, але та одразу ж тріснула і зламалася. Віолу стис страх і безпорадність. Орися далі спала, незважаючи на усі маніпуляції з її тілом, і це хвилювало найдужче. Враз злякана мама схопила свою торбинку і судомно почала у ній щось шукати. Знайшовши невеличку косметичну сумочку, вона швидко витягла з неї стару, ще з совєтських часів пилочку, яка невідомо чому завжди там лежала, і встромила її поміж деревом і скалкою. Прокручуючи, вона обережно тягла на себе дитячу ручку і за мить звільнила її з полону. Орися і далі перебувала у несвідомому стані. Очевидно гострий біль защемлених пальчиків спровокував втрату свідомості.

Віола тут же почала розглядати маленьку ручку. Та не виглядала ушкодженою, але защемлені пальці було вивихнуто у неприродній бік — вони стояли сторчма, перпендикулярно до долоньки, набрякли і почервоніли. Віолу пройняло морочним холодом. Їй боляче і страшно було всього лише дивитися на понівечену руку своєї дитини. Як з цим впоратися, вона й гадки не мала.

На селі не було жодного лікаря, ані навіть медсестри. Та й, що б та могла зробити, зрештою. У горлі пересохло, застукотіло серце.

Віола спробувала набрати номер Андріана, та… не було зв’язку. Гроза глушила усі сигнали. Тоді вона підхопила малу на руки, прикривши її голову капюшоном від пончо і вступила у дощову пелену. Іти назад на трасу ловити проїжджу машину, було єдиною правильною думкою. Глевка маса під ногами змушувала робити обережні і тяжкі кроки, ступати не так швидко, як воліла Віола. Вона намагалася не думати зараз