Читати книгу - "Майже по-людськи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Улас вже не міг кричати. Він не міг дихати, й не міг думати, що гірше вже бути не може, коли наступний шмат деревини переламав праву руку, яка лежала вздовж дороги. Остання колода впала прямо на нього, він бачив як вона наближається, це точно був кінець. Та у кльоца були інші плани, він так само нерівно впав на Уласа, як і інші, тому його кінець не переламав йому череп, а вдарився об асфальт. А середня частина — об груди.
Улас впустив дух, цієї миті, поки тріщали ребра, залишки повітря вийшли з його легенів.
Та чорноти не було, він не втратив свідомість від больового шоку — просто не дихав, бо не міг. А тоді щось в ньому змусило легені рухатись, швидко і дуже коротко скорочувались м’язи.
— Ха-хі-ха-хі-ха-хі-ха-хі-ха-хі…
Джмелі опустились на нього, та він ледве їх відчував. Лише в роті Улас ясно вчув, як ті сіли на губи, спустились зубами до язика, і сповзають все нижче, намагаючись втриматись лапками об його ротову порожнину, крізь яку раз за разом проходили невеличкі потоки повітря. Мабуть, для них вони були як ураган, та Улас ледве міг насититись ними, а вдихнути глибше не міг, бо неодмінно втратив би свідомість від болю.
В кабіні він відчув метушню. Улас зрозумів чому — бо джмелів навколо нього поменшало. Рій напав на водія.
Джмелі вже майже дістались до його горлянки. Біда. Якщо виникне блювотний рефлекс, то вже ніщо не втримає його заболене тіло від того, щоб напружитись. Тоді він і помре від болю.
Він почув матюкливі крики водія, звуки ударів та клацання механізмів. Машина повільно рушила, джмелі піднялися у повітря, ті що були в роті — теж, вони покинули спроби заблокувати його дихальні шляхи і порозлітались хто куди.
Те що відбулося потім, Улас не міг порівняти ні з чим у його житті. Стільки болю він не відчував ніколи, та й не бачив теж, ані в реальності, ані на телебаченні, ані у всіх сюжетах «Надзвичайних новин» разом взятих. Коли перше колесо переїхало його праву ногу, він таки напружився, хай як сильно половина його кісток були поламані — спрацював якийсь рефлекс, і він стрімко підвів тулуб над асфальтом. Він вже нічого не бачив, темрява таки була, але прийшла вона не від смерті, а від машини, що нависала над ним. Він лише відчув, як гупнувся його лоб об дно кабіни, а потім тім’я — об асфальт. Коли на ногу з переламаною кісткою, повільно прокручуючись, опустилась гума другого колеса, він таки не зміг вже підвестись, а лиш відчував, як його нога перетворюється в місиво. Третє колесо сплющило її в суцільний млинець, від хрящів в коліні лишалось щось схоже на порошок, розведений у крові, але Улас до того часу вже таки втратив свідомість.
Наступні три місяці Улас перебував у полоні несамовитого болю та нескінченних операцій.
Біль? Ні, це був не біль. Це було щось більше, гірше за біль. Це був лютий біль, апофеоз всього болю всіх нервових систем на світі. Це був навіть не біль, це було відчуття, відчуття гірше за будь-яке, що здатен відчути хто-небуть. Це було відчуття змін, воно міняло самого Уласа, бо боліло не лише все тіло, боліло у мозку. І знеболювальні не тамували цього болю, його трішечки придушував морфій, змушував очі Уласа хоча би трішки бачити, що відбувається в зовнішньому світі. Бо його очі були закриті, а навіть коли він здатен був спромогтись їх розплющити, то й тоді майже нічого не бачив навколо. Лише біль — це все, що він бачив, все, що він чув, все, що він знав, а через деякий час Уласові здалося, що він навіть може унюхати біль. Всі його думки крутилися лише навколо павутини болю, довгий час він навіть не міг подумати про щось інше. Хіба що, ненадовго, про самогубство, і якби він міг нормально підняти хоча б якусь свою кінцівку, не кажучи вже про те, щоби встати, він би знайшов спосіб вкоротити собі віку. Скільки разів він благав Бога просто дати йому померти? Вже вкотре він просив батьків та лікарів чи медсестер, навіть молодшого брата, перерізати йому вени чи пустити крізь трубку вбивчу рідину. Кожного Божого дня, кожну прокляту хвилину він мріяв про смерть.
Коли операції скінчились, лікарі таки спромоглися врятувати йому праву ногу, хоч він майже напевне вже ніколи не зможе її зігнути. Ця інформація до його ураженого стражданнями мозку дійшла не одразу. А коли дійшло через кілька тижнів, то Улас пошкодував, що ногу не відрубали нахер. Було б трохи менше його самого, а з відсутньою плоттю — трішки менше болю. Здається, він навіть кричав про це лікарям десь другого місяця свого перебування тут, і горлопанив про це не раз. Проте Улас був далеко не повнолітнім, і хлопець читав у очах лікарів, що він несповна розуму, здурів від болю, а тому рішення приймають батьки. Ніби всі вони знають, що він зараз переживає! Наче розуміють, яких мук завдають катування переламів його кісток та забоїв! Улас ненавидів їх, ненавидів себе, ненавидів усе людство, бо дев’яносто з гаком відсотків людей не переживають подібного, однак дозволяють собі вирішувати за ту купку мучеників, що відчувають цю біду. Вони дозволяють собі вирішувати за нього!
Невдовзі після закінчення першого етапу операцій суцільна сукупність болю в тілі почала здиференційовуватись і до Нового Року Улас почав розрізняти біль, розуміти що, де болить і як сильно. Потім він почав давати імена болю в тій чи іншій частині свого тіла, розподіляв біль за віком: найбільший біль був середнього віку чоловіком, молодий; той, що відступав — дідусем або бабусею. Ще в болів були дочки і сини, та вони довго не жили. Трохи більше, ніж за півроку Улас вже досконало знав, де і що в нього болить, знав кожну свою кісточку (окрім розтрощених кісток ноги), кожен хрящик, кожен м’яз, відчував кожен больовий імпульс до тої чи іншої частини тіла. Це означало, що дітки-болі вередують, але пустувати їм як правило лишалось недовго,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майже по-людськи», після закриття браузера.