Читати книгу - "Усі вогні ­— вогонь"

обмінювалися жартами, і Тінті, хоч і почав марити, долучився до нашої розмови, та коли Лейтенант уже готовий був рушати, з’явився Роберто з якимось верховинцем і чвертю смаженого козеняти. Це було щось неймовірне, ми уминали козеня, наче то було якесь привиддя, навіть Тінті жував шматок, який через дві години відійшов разом із ним. Верховинець приніс звістку про смерть Луїса; ми не припинили їсти через це, але то була надто гірка присмака для такої мізерної порції смаженини; верховинець, щоправда не бачив на власні очі, як загинув Луїс, але його старший син, який пристав до нас зі старою мисливською рушницею, був у групі, що допомагала Луїсові й п’ятьом його товаришам перейти бродом річку під автоматними чергами, й запевняв, що Луїса поранили, коли той уже майже дістався берега, але не встиг сховатися в чагарнику. Вночі верховинці, що як ніхто знали цю місцину, доправили в гори двох хлопців з Луїсової групи з залишками зброї та харчів.

Лейтенант закурив нову сигару й вийшов з печери, щоб організувати таборування й познайомитися з новачками; я залишився з Тінті, який поволі вгасав, майже не відчуваючи болю. Отже Луїс загинув, козеня виявилося таким, що пальчики оближеш, але то було вже в минулому, а цієї ночі нас уже буде дев’ятеро або й десятеро, і ми матимемо вдосталь зброї, щоб битися далі. Оце так новини. То був якийсь холодний безум, що з одного боку підсилював людьми та харчами наше сьогодні лише затим, аби одним махом закреслити наше майбутнє, сенс цього безглуздя, яке щойно досягло кульмінації у тій вістці та в смаку смаженого козеняти. Я довго курив сигару в темряві печери й відчув, що в цю мить не можу дозволити собі розкоші прийняти смерть Луїса, а здатний лише оперувати нею як ще одним фактом при плануванні бойових дій, бо якщо Пабло також загинув, з волі Луїса командиром ставав я, і це знали Лейтенант і решта товаришів, і в такому разі я мусив узяти на себе командування і дійти до С’єрри, й продовжити справу, наче нічого й не сталося. Здається, я заплющив очі, і знову прийшло на пам’ять і постало в уяві те видіння, і на якусь мить мені здалося, що Луїс зриває з себе лице й простягає його мені, а я бороню своє, затуляю обома руками та примовляю: «Ні-ні, Луїсе, будь ласка, не треба»; а коли розплющив очі, Лейтенант знову дивився на важко дихаючого Тінті, і я почув, як він сказав, що до нас приєдналися двоє місцевих хлопців — іще одна добра новина, бо ж он їх скільки — і смажені маніоки, і аптечка, і заблукані десь на східних схилах військовики, і розкішне джерельце за якихось п’ятдесят метрів. Але він не дивився мені в очі, жував сигару й, здавалося, чекав, аби я заговорив і перший згадав Луїса.

Потім у пам’яті — туман, порожнеча, кров, що покинула Тінті, а він — нас, верховинці взялися його поховати; я лишився в печері, хоча там смерділо блювотою й холодним потом, і чомусь згадав свого найкращого приятеля з давніх часів, ще до цієї цезури в моєму житті, що вирвала мене з батьківщини й закинула за тисячі кілометрів — до Луїса, до десанту на Острів, до цієї печери. Врахувавши різницю в часі, я подумав, що цієї миті, в цю середу, він, либонь, заходить до своєї консультації, вішає на вішак капелюх і починає переглядати пошту. То не була галюцинація: я лише подумав про ті роки, коли ми жили поруч у місті, ділячи на двох політику, жінок і книжки — щоденно перебуваючи в одній лікарні; я знав кожен його рух, і ці рухи не належали йому одному: вони охоплювали весь мій тодішній світ, мене самого, мою жінку, мого батька — охоплювали мою газету з її пишномовними передовими статтями, мою полуденну каву з черговими лікарями, моє читання, мої фільми, мої ідеали. Я запитав себе, що б подумав мій приятель про все це, про Луїса, про мене, і начеб побачив відповідь, що окреслилася на його обличчі (ні, це таки лихоманка, треба випити хініну), на його самовдоволеному обличчі, на якому відбивалися добре життя і добрі видання, а ще добрі наслідки вдалого хірургічного втручання. Йому навіть не треба було розкривати рота, щоб сказати мені: «По-моєму, ця твоя революція — то лише…» Авжеж, у цьому не було жодної потреби, так мало бути, ці люди не могли прийняти змін, що викривали справжні причини їхнього легкого милосердя за розкладом, їхньої регламентованої показної жалості, їхньої зичливості серед рівних, їхнього салонного неприйняття расизму — але, че[24], не дозволю ж я моїй дівчинці вийти заміж за цього мулата, їхнього католицизму з річними дивідендами, їхніх святкувань на прикрашених прапорами майданах, їхньої солодкавої літератури, їхньої народності в обмеженій кількості примірників і мате, який вони смокчуть через срібну трубочку, їхніх зібрань благоговійних урядовців, їхньої неминучої тупоумної агонії — швидкоплинної чи тривалої (хінін, хінін, і знову астма). Бідолашний приятель, мені було шкода уявляти, як він, мов бовдур, обстоює фальшиві цінності, що зживуть зі світу його або в кращому випадку його дітей; обстоює феодальне право на необмежені власність та багатство, тоді як сам має лише свою консультацію та свою затишну домівку; обстоює принципи Церкви, тоді як буржуазний католицизм дружини змусив його шукати розради з коханками; обстоює позірну свободу особистості, тоді як поліція закриває університети й цензурує видання — причому обстоює все це через страх, через боязнь перемін, через скептицизм та зневіру, що були єдиними богами в його бідолашній пропащій країні. Саме про це я думав, коли до печери вбіг Лейтенант, горлаючи, що Луїс живий, щойно вдалося налагодити зв’язок з північною групою, і Луїс живий-живісінький, скурвий син, добувся до вершини С’єрри з п’ятьма десятками селян і силою-силенною зброї, відбитої в оточених у яру військовиків; і ми обіймалися, мов психи, і наговорили один одному чимало такого, що згодом залишає по собі лють і сором, і присмак, бо з’їсти шматок смаженини й рухатися далі вперед було тим єдиним, що мало сенс, тим єдиним, що важило й міцніло, поки ми ніяк не насмілювалися подивитися один одному у вічі й запалити сигари від одної головешки, втупившись у неї