Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Він розважався. Але не отримував втіхи.

Я знав, що скоро він вибухне.

Чекати довелося недовго.

— Ну все, — сказав Мишко, дивлячись у дзеркало, — ми вже виїхали за місто.

Машина з громилами, як і раніше, їхала слідом.

— Якого біса? — похмільного Мишка це дратувало все більше і більше.

— Ей, виродки, ми вже на сороковому кілометрі.

А коли ми проїхали ще півгодини, він не витримав:

— Набридли.

Мишко зупинився біля узбіччя, вийшов з машини і попрямував до автомобіля з бойовиками із «Золотого Дракона», що зупинився позаду нас.

Я навіть не глянув у його бік. Сидів і курив.

Мишко повернувся хвилин через п’ять, кинув мені кобуру з пістолетом і кілька нових обойм. Дві точнісінько такі самі він залишив собі. А от гроші, що він знайшов у кишенях побитих ним громил, їхні золоті годинники, браслети, ланцюги і персні, він кинув на панель між нами.

— Купа грошей, — сказав я.

— Ага, — мовив Мишко.

— Можна почати велику гру, — зауважив я.

— Авжеж.

— Заробити грошей, — я продовжував розвивати думку, яка в однаковій мірі хвилювала нас обох із учорашнього вечора, — повернутися і порішити їх усіх.

— До одного, — підтримав мене Мишко.

Я навіть здивувався, що кожен із нас ще до цієї зупинки вирішив повернутися назад. Ще не знаючи як, коли, але обов’язково довести справу до кінця. Чого б це не коштувало.

— То що? — запитав Мишко.

— Уперед.

Але він не зрушив з місця.

Тоді я мовив ті чарівні слова, які він хотів почути:

— Виграш поділимо порівну.

— Супер, — сказав Мишко, усміхнувся і дав газу.

Ми їхали навмання. До першого з міст, у якому було б хоч якесь казино і стіл зі справною рулеткою.

Надмірна впевненість? Та ні — надмірний професіоналізм. Переконання що все, що відбувається, починаючи від підгоряння млинців, кількості хітів в автомобільному приймачі і закінчуючи падінням на землю гігантського метеорита, як і обертання рулетки, підпорядковується математиці. Тільки математиці. Причому все, що завгодно. Будь-що можна представити у вигляді чисел, і вивести закон імовірності будь-якої події.

А без теорії імовірності, на основі якої будуються всі системи без винятку, нема сенсу підходити до рулетки. Навіть система, що складається з дат ваших численних шлюбів, працюватиме тільки в поєднанні з розрахунками імовірності випадання виграшу на «нуль чотири» — день народження вашої третьої і поки ще коханої дружини.

Навіть граючи на «тринадцять», треба насамперед пам’ятати, що містицизм тринадцяти існує виключно у вашій голові. Рулетці начхати, коли народився перший з підстрелених вами гопників. Тому і «тринадцять», і будь-яке інше число може випасти не частіше одного разу із тридцяти семи кидків.

Правда, у січні тисяча дев’ятсот шістдесят третього року в італійському казино «Сан-Венсент» якийсь англійський актор, граючи в рулетку, у трьох партіях підряд виграв біля тридцяти тисяч доларів, тричі ставлячи на «сімнадцять». Але ймовірність випадання одного номера тричі підряд співвідноситься як один до сорока шести тисяч з гаком. Хочете точніше? 1 до 46.656.

Ніякого везіння, ніхто не виграє з заплющеними очима. Ніякі плювки убік церкви, ніякі порвані шкарпетки, ніяке срібло в кишені і ніяке погойдування на стільці не допоможуть вам виграти. Тільки математика.

Але і вона буває безпорадною. Іноді.

Ми в’їхали в якесь малюсіньке містечко з розтрощеними на щебінь тротуарами, зі старими деревами і малюсінькими статуями під дахами двоповерхових будинків.

— Ей, — опустивши скло, покликав Мишко офіціанта, який нудьгував біля ангара з назвою «Ресторан „Сімейний“». — Де тут казино?

— На вокзалі, — відповів той.

— А як до нього добратися?

Вокзал виявився невеликим, обшарпаним будинком з двома приміщеннями, що ледь піднімалися над рейками перону. Казино, відповідно, було такого ж рівня — кімната в колишньому залі чекання на другому поверсі. До того ж, зачинена.

Напис на дверях сповіщав, що заклад відчинять лише о сьомій вечора. За мутним склом дверей було видно два накриті сірими матер’яними чохлами рулеткові столи, більярдний стіл, ігрові автомати і стійку бару — класичний набір для подібного рівня закладів.

— Ну що?

— Почекаємо, — сказав я.

— Добре, — погодився Мишко.

Чекати довелося довго. Ми встигли виспатися в машині, поспілкуватися з огрядним міліціонером, який хотів відкрутити номер нашого авто, попити кави і пообідати.

Із двох столів придатним для гри виявився тільки один.

— Отакої, — сказав Мишко, коли побачив табличку в обмінному пункті:

— Яка у вас максимальна ставка? — запитав я.

— П’ять жетонів.

— Не густо, — мовив Мишко.

— Пусте, — відповів я і виклав перед дівчиною п’ять сотень. — На всі.

Фішки дійсно виявилися залізними жетонами для камери схову. І щоб перенести їх усі до столу, довелося зробити дві ходки.

А коли я поставив на «чорне», виграв п’ятдесят копійок.

Це було смішно. Особливо після сьогоднішньої розмови: