Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

Другий слабко скрикнув і замовк. Назавжди.

Третій відкотився убік і сів, притулившись спиною до стовбура ялини. Риков зробив так само.

— Тікайте звідси нахрін, Аркадію Всеволодовичу, — проревів Третій.

За їхніми спинами ляснули два далекі постріли. Навіть незвичний до стрілянини Риков відразу визначив, що це не калашников і не пістолет.

— Карабін, — упевнено прокоментував Третій, обережно визираючи з-поза стовбура.

Слідом за цим роздалося часте «пах-пах-пах».

— А це вже укорочений калашников, — додав він і випустив залишки обойми вбік просіки.

Після цього наважився виглянути і Риков. «Десантник» лежав на землі, а вертоліт, натужно заревівши, набирав висоту. Під ним теліпалася мотузяна драбина, а на ній — другий кілер. Теж у десантному балахоні. Але тільки ліз він не вниз, а нагору, прагнучи скоріше повернутися в безпечне черево гвинтокрила.

Звіддаля навперебій гуркотали карабіни й укорочений калашников.

Риков голосно видихнув.

— Це ще хто? — запитав він, спробувавши посміхнутися. Тільки тепер Риков помітив, як сильно тремтять його руки.

Оглянувши труп у гаражі, Володимир повернувся на подвір’я.

Він почав роботу з опитування моложавої пенсіонерки Дарини Федорівни. Вона знайшла труп три години тому, але її спокою і цілковитому самовладанню можна було позаздрити. Ніяких сліз, ніяких «як же так, такий молоденький…» Вона говорила повільно, виразно і чесно, що відразу викликало повагу Туполєва. Якби всі свідки були такими, наскільки легше жилося б слідчим! Усю бюрократичну рутину Туполєв передоручив своєму молодому колезі Андрію. Новачок мав освоювати оперативно-слідчу роботу з азів.

Туполєв уставив нову касету в диктофон.

— Я була в Аліка прибиральницею. Приходила, все мила, чистила, іноді купувала продукти. У будні доглядала за квітами, полола бур’яни, поливала. Зазвичай Алік по суботах і по неділях бував тут. Серед тижня дуже рідко заїжджав, та й то ненадовго. Прибирати я приходжу по вівторках, а на вихідних узагалі не показуюся, щоб не заважати йому відпочивати. Але тут, розумієте, у мене онученька занедужала — дизентерія. Відвезли Оксаночку до міста. Ми з дочкою сильно переживаємо за неї. Але, головне, грошей немає навіть гостинця їй привезти. Не кажучи вже про ліки. Дочка тепер не працює, з чоловіком розлучилася. От і виходить, що я в сім’ї за годувальника. Я подумала і вирішила, що можна попросити Аліка в рахунок наступного місяця. Я б зараз гроші взяла, а потім відробила б як-небудь. Він хлопець був нежадібний, царство йому небесне. Дуже боялася його не застати, тому прийшла сьогодні зранку. Він по суботах майже завжди буває. Подзвонила кілька разів. Ніхто не відкрив. Я подумала — раз ні, значить, зайду поприбираю, коли вже я тут.

— А ви хіба живете не в Озерному? — здивувався Туполєв.

— Та що ви! В Озерному тільки дачі. Я сама з Балки, це п’ять кілометрів звідси.

— Продовжуйте, продовжуйте.

— Виходить, зайшла я, — Дарина Федорівна поклала руки на коліна і прокашлялася. — Начебто нікого не було. Але там біля гаража в нас така стійка, на ній бегонії в горщиках — Алік квіти дуже любив. Отож, ця стійка була перекинута і всі горщики перевернені. Ніби її хтось зачепив і вона впала. Воно нескладно зачепити, зараз самі подивитеся, але тільки Алік дуже акуратний був. І машину водив так обережно. Ніколи нічого не чіпляв. Тим більше своїх улюблених бегоній. Я подумала, невже злодії були? Підійшла до гаража, кричу: «Аліку!» А раптом він там? Ніхто, звичайно, не відгукнувся. Тоді я зайшла в будинок. Отут уже стало ясно, що в будинку нікого не було. У мене око накидане, знаю, коли був, а коли ні. Я собі подумала: а раптом Аліку стало зле, чи хтось його поранив, у нього ж робота знаєте, яка?

— Яка? — поцікавився Туполєв.

Звісно, так швидко встановити місце роботи убитого його колеги не встигли.

— Я його якось запитала. А він сказав: «Ви, Дарино Федорівно, фільм „Охоронець“ дивилися?» Я, взагалі-то американського кіно не люблю, але це дивилася чотири рази. Знаєте, там така любов і ця співачка така красива! Отож він мені і говорить: «Я, як герой того фільму, працюю охоронцем».

— А де саме, він випадково не сказав?

Дарина Федорівна задумалася на хвилину і заперечно похитала головою. Туполєв зупинив диктофон і перевернув касету.

— От я й кажу: подумала — а раптом з ним щось у гаражі сталося? Може, він там машину ремонтував і… Тим більше, якось тривожно було. На доріжці до гаража було брудно, наче машина все-таки проїхала.

— А сліди шин були? — насторожився Туполєв.

— Які там сліди, все дощ змив. А от багно подекуди залишилося. Біля в’їзду в гараж, під дахом, де не капало. Отож, я взяла в будинку ключ від гаража, він мені його залишав про всяк випадок, як щось станеться з електрикою, у нас же там у гаражі цей, як його, енератор.

— Генератор?

— Він самий. Я зайшла, аж тут… — Дарина Федорівна перехрестилася. — Ну, ви самі бачили.

— Бачив, — стомлено погодився Туполєв. — Скажіть, Алік проводив тут вихідні на самоті?

— Бувало й таке. Компаній він не любив, гостей у нього ніколи не було. Це легко визначити, коли посуд миєш. Знаю, що в нього бувала жінка. І ще один друг. Такий молодий вихований хлопець. Більше ніхто до нього не приїжджав. Здається, Алік був відлюдником.