Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

Відчуття казки додавали ще й краєвиди за вікном потяга — адже вони геть відрізнялися від того, до чого Васька звикла у Києві. Зі свого «паралельного виміру» вона спостерігала, як за склом миготять барвисті ліси, небесно-блакитні річки, видолинки й хатинки, і мимоволі поверталася до загадки буддистського ченця. ХТО Я? — відповідь поступово вимальовувалася за вікном:

— Ота маленька річечка — я! І ялини в яскраво-зелених сукнях, і жовто-червоні клени — також я! І ставок, і хлопці з вудками — знову я! І кумедне цуценя, що ганяється за власним хвостом, — це я! І тітонька з банкою молока на узбіччі — я…

Санаторій, де вони відпочивали із Пра, розташовувався в самісінькому центрі мальовничого селища Ворзель. Тож Василинка з ранку до вечора гасала надворі, а в перервах проходила різноманітні процедури — кумедні та приємні. Як-от, перлинні ванни, коли ти лежиш у воді й почуваєшся гілочкою в озері, бо твою шкіру лоскочуть перлинні бульбашки… Після такої насиченої програми Васьці дуже кортіло сісти із Пра на ліжко і просто потеревенити про те про се.

Зокрема, Василину дуже цікавило, хто такий Бог. У її голівці купчилася сила-силенна запитань, але вдома на відверту розмову із Пра постійно бракувало часу. Натомість у санаторії часу було вдосталь, тим паче Дарина Миколаївна прихопила із собою образок Божої Матері, з яким ніколи не розлучалася, ба навіть щовечора розмовляла пошепки. Тож, зібравшись на думці, Васька все-таки зважилася спитати:

— От у дорослих є свій Бог, еге ж? Його звуть Ісус Христос… А діти мають Бога? Маленького, як вони, і доброго?

Пра лагідно подивилася на дівчинку і відказала:

— Усі ми — і дорослі, і маленькі — дітки для нашого Бога. Він дбає про всіх і любить усіх однаково.

— А ти бачила квітник на центральній алеї? Там такі чудові квіточки!

— Авжеж! Це японські хризантеми, і вони дійсно дуже гарні, — посміхнулася Пра.

— Мені здається, що квіти в Бога виходять кращими за людей… — зітхнула Васька, але тут-таки квапливо затулила вуста долоньками, налякана, що бовкнула зайве.

— Інколи я теж так думаю, — гмикнула Дарина Миколаївна. — Проте людині Бог подарував дещо, чого немає у квітки, — можливість змінюватися!

— Таж рослинка також росте і змінюється? — не второпала Васька.

— Це лише зовнішні зміни, розумієш? У квітки немає волі, щоби вибирати, якою бути, — доброю чи лихою. А ми, люди, за бажання можемо стати будь-якими.

Ці слова нагадали Василині про Ілонину зраду, і вона ледь не заплакала.

— Чому ж тоді не всі вибирають добро? — схлипнула вона. — Візьмімо хоча б Ілону. Вона два роки ходила зі мною в садочок, п’ять років — до школи, а потім ні сіло ні впало заявила: «Принцесам у нас не місце!» Хіба так можна?! Чому люди бувають такими… несонячними?!

— Ге, либонь, так їй легше жити, — стенула плечима Дарина Миколаївна. — Таж довкола тебе чимало і сонячних людей! Згадай: Володимир Андрійович, Гаврилівна, Пампушка, Полководець… І це лише ті, кого ти добре знаєш. Насправді гарних, сонячних людей значно більше, ніж поганих і темних, просто їх не завжди розгледиш. Адже щира доброта не виставляє себе напоказ і не хизується собою…

Уночі, коли Пра заснула, Васька за її прикладом опустилася навколішки і заговорила до Бога:

— Любий Боженько, у мене є одна пропозиція: я віритиму в тебе, а ти — в мене, гаразд? І оскільки я в тебе вірю — будь ласочка, будь ласочка, виконай одне моє прохання: нехай усі, від моєї прабабусі до сірків-безхатченків, завжди будуть щасливі! Хоч я й не знаю, чи є в мене душа, — все ж інколи вона поболює… А ще допоможи мені стати гарною людиною. Я дуже-дуже цього хочу! Допоможеш? Напевно, і я колись тобі прислужуся?..

Зима, як завжди, прийшла раптово. Проте, на відміну від попередніх зим, вона була неймовірно пухнастою і щедрою на білий лапатий сніг. Не дозволивши осені розрюмсатися колючими зливами, вона хазяйновито застелила землю білими килимами, вкрила дерева пухнастими ковдрочками, розфарбувала вікна вигадливими візерунками, а гілля оздобила яскравими снігурами. І все це вона зробила всього за одну ніч!

Василинка з радістю зустріла зиму й натхненно почала готуватися до Нового року. А потім додому повернулися мама з татом, у яких трапилася перерва між зйомками. Разом із ними до оселі Лісницьких прибула величезна торба подарунків і височезна сосна, що верхівкою могла би простромити стелю (якби та верхівка була залізна). Васька дуже тішилася тим, що зустрічатиме наступний рік із батьками, і завзято допомагала дорослим прикрашати деревце. Хатою кружляв бешкетний святковий настрій.

До Нового року лишалося всього кілька днів, коли раптом поштарка принесла Дарині Миколаївні листа…

— Міжнародний, рекомендований, — повідомила вона, простягаючи великого конверта. — Підписаний не по-нашому!

— Либонь, це вітання від наших мексиканських колег, — припустила мама, вихоплюючи конверт.

— Я знаю іспанську ліпше за тебе! — заявив тато,