Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Він поблажливо хмикнув:

— Не перебільшуйте. Я ж не виганяю вас на вулицю вже нині. Літуйте в мене і підшуковуйте собі житло, бо під осінь я маю намір одружитися. Не думаю, що моя молода господиня захоче тримати квартирантку.

Вийняв з кишені напахчену батистову хустинку й поклав перед нею. Мовляв, плач, бабо, раз Бог розуму не дав.

«Не діждешся, гаде!» — подумала Софія, проковтнувши пекучу гіркоту, що мурашилася в горлі, промовила спокійно, майже безтурботно:

— Я мушу потелефонувати теті. Вона, мабуть, не знає, що вичворив Ростислав.

Красник вийняв з кишені мобільник, наклацав номер:

— Прошу.

Уляна відгукнулася зразу, так, наче очікувала дзвінка:

— Хеллоу, Софійко! Що за пригода? Береш шлюб чи тебе поставили директором?

— Чудніше, тето, чудніше! Маю гостя — небожа пана Сидора з вашою дарчою!

— Зіронько, не гнівайся, що я відписала будинок не тобі чи Ростиславові, а Любкові? Ти маєш гарну квартиру, а він, бідний, змушений був віддати свою тій мавпі, з якою розлучився, і тепер підночовує то там, то сям. Мені його дуже шкода, бо, на відміну від Ростика, він — вирозумілий, працьовитий хлопець. Та й Сидорко наполіг, бо ви будувалися не так на мої, як на його гроші. Ми з ним збиралися на схилі віку повернутися додому, але там у вас весь час якісь авантури. Сидорко повів: «Нема, Улянко, жодної гарантії, що та вар’ятська влада не віддасть Україну Москві», — й роздумав повертатися. Забажав, щоб вілла дісталася комусь з Красників. А тут зголосився Любко — сестринець, без житла, й він…

— Я, тето, також без житла! — перебила її Софія і розповіла, як обдурив її Ростик.

— Я не знала, котику! Направду не знала! — заголосила Уляна, але якось нещиро, з пересадою. — Сидоре, кохасю, ти чуєш, що визброїв Ростик? Мені писали, що він «заощадив» собі на будові не одну тисячу доларів, а я не вірила!..

— Ви ж знали, що після розлучення Ростик перебрався в мою квартиру!

— Знала, що перебрався, але мені ніхто не казав, що ти її подарувала. Ми з Сидорком гадали, що він там замешкує тимчасово, до від’їзду в Словаччину!

— Що ж мені тепер робити?

— Ой, не знаю, пташко, не знаю! — захлипала Уляна.

— Залишити… новому господареві не лише будинок, але й меблі? — підвищила голос Софія.

— Умеблювання також передбачене угодою! — вмішався в розмову Красник і окреслив пальцем рядки, де про це йшлося.

— І дерева, які я садила? І кущі? Й квіти? — визвірилася до нього Софія.

— Певна річ! — нахабно заявив він. — Ось читайте: сад, озеленення. На це також висилалися гроші. І немалі! Прошу поглянути.

«Найважливіше — не втратити гідності, не зірватися на крик», — подумала Софія і просичала їм обом:

— Виходить, що ні Ростиславова, ні моя праця нічого не варта?

— Чому ж бо? — заперечив Красник. — Ви безоплатно замешкували тут майже півроку.

«О, так! — з болем подумала Софія. — П’ять років світу Божого не бачили: будували, садили, вмебльовували, плекали винятково за право замешкувати півроку…» І звернулася до тети — гордо, виклично:

— Що ж мені тепер робити? Спакувати манатки і йти на вулицю?

— Йой, Божечку! — заквилила та. — Дай мені Любка!

Красник узяв мобілку, з незворушним виглядом вислухай її вологе белькотання і сказав, як відрізав:

— Дурний би я був, якби відступив пів свого будинку якійсь чужій жінці, котра здуру подарувала комусь там свою квартиру. Якщо вона вважає ваше рішення несправедливим і має зайві гроші, — нехай судиться! Я, щонайбільше, можу якийсь час не брати з неї плату за помешкання. Крапка! — і з виглядом переможця передав телефон своїй візаві.

— Зіронько, не розпачайся! — задзвенів у вусі Софії скупаний у сльозах голос тети. — Ви молоді, а Бог добрий. Може, якось домовитеся!

«З цією пихатою, ласою до чужого добра гієною? О, ні!» — подумала Софія і відцюкала:

— Дуже дякую вам, пані Уляно, за добру пораду! Нехай Бог обдарує вас за неї доларами й спокійним сном!

Вимкнула мобільник і вручила Красникові. Той полегшено зітхнув (вочевидь, сподівався поважнішої авантури) і сказав:

— Я хочу оглянути свою господарку!

Після короткої, небагатослівної «екскурсії» садибою і будинком Красник, тріумфально пікаючи, в’їхав на подвір’я, а звідтам — асфальтованою доріжкою в новенький утеплений гараж (гордість Ростика), заніс в будинок свою валізу й, вийнявши з неї шовкову піжаму, зачинився в лазні, а Софія перенесла з шаф, що на першому поверсі, свої речі, книжки, прикраси та парфумерію на другий поверх — там передпокій, вітальня, спальня туалет і лазничка. Кинула все у вітальні на грубий, ручної роботи пакистанський килим, обвела поглядом вишукані (виготовлені закарпатцями на її замовлення) меблі: «П’ятизірковий номер! Подякуй, наймичко, що господар дозволив тобі порозкошувати в ньому до осені!» — й прилягла на канапу, обтягнуту темно-зеленою, м’якою, наче оксамит, шкірою — виплакатися.

Проте не витиснула з себе ані росинки: жар обурення, що вирував у грудях, столочив розпач й звуглив зойки, які вона тамувала, показуючи садибу. Дивилася сухими очима на портрет молодої чорноокої україночки роботи Івана Труша, придбаний ще прадідом — заможним господарем, членом магістрату, й картала себе за легковажність:

«Всі ошукали тебе, дурепо! І чоловік-бабій, що завжди перекладав на тебе левову пайку роботи, і христолюбний Сидорко, й Уляна — добра фея. Та знала вона все, чудово знала! Може, навіть сама підказала тупуватому небожеві, як запопасти твою квартиру, щоб той не залишився без даху над головою, коли Красник випросить його («Ростичку, не гаючись, пообіцяй Софії, що зоставиш їй усе, до останньої нитки, й домагайся від неї дарчої. Вона в тебе гаряча, нерозважлива. Їй вілла дорожча і за тебе, і за квартиру!») Це ж вона, турботлива опікунка, з-за океану натякнула тобі, що Ростик має коханку. Вона порадила тобі вистежити любчиків. Вона поквапила тебе розлучитися з чоловіком («гідно, без розголосу») і якнайшвидше знайти собі іншого. Вона направила до