Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

Він якось не задумувався над тим, що і у нього вдома доведеться мати справу з тією самою спраглою жіночою плоттю, яка бажає лише одного… Того самого одного, який вже давно дише на ладан десь там, у недоступному для погляду, а отже й неіснуючому, паху. Про власний сором і приниження, яке настане незабаром, коли юнка переживатиме розчарування, він вважав за краще не думати. Адже невідворотне станеться, незалежно від того, думатиме він про це, чи ні.

Опинившись у Сливчиній спальні, дівчина взяла ініціативу в свої руки. Іван навіть не пам’ятає, чи знав колись у своєму житті стільки ніжності й ласки, скільки спрямувало на нього це юне створіння. Її руки й вуста, здавалося, були скрізь одночасно. А там, де його тіла торкалися тверді оголені перса, розливалися хвилі незнаної досі насолоди. Тож Сливці не залишалося нічого іншого, як розслабитися й здатись на волю переможниці. Іван навіть не помітив, коли поринув у блаженних хмільний напівсон, чи й сон. У тому сні Сливка був щасливим. Він почувався справжнім мужчиною. Йому снилася юна фея в рожевому із нічного клубу. Тільки зовсім гола. Снилось, що він кохав її і дівчина стогнала, навіть більше — кричала від задоволення. А потім мирно вмостила свою юну голівку на його плечі й він лежав, боячись необережним рухом потривожити її сон. У ті хвилини увесь простір навколо нього був заповнений щастям. Іван навіть не помітив, коли картина сну змінилася. Тільки раптом йому зробилося самотньо і порожньо. Так, ніби він залишився на самоті з подушкою.

До ранку Сливка так і не встиг до пуття протверезіти. Тож прокидався тяжко і довго. Спочатку, ніби крізь пелену туману, до його слуху долинув шум душу, якого не могло бути, оскільки домочадці — дружина та донька — були у відрядженні. Це він пам’ятав навіть уві сні. Потім десь у кухні довго дзижчав міксер, якого нікому було вмикати. Нарешті його ніздрі вловили чарівний аромат свіжо звареної кави. І це було неправдою. Бо останніми роками у їхній родині, аби не гаяти час, задовольнялися розчинним «Neskafe». А справжню арабіку подавали лише гостям, які навідувались у їхню оселю не так вже й часто. Тобто усе, що йому наснилося, було несправжнім. Але, хоч як він не відмахувався від сонної мани, аромат міцної кави не зникав. Тож Івану петровичу не залишалося нічого іншого, як розплющити очі.

Те, що він побачив, здивувало Сливку ще більше, ніж нав’язливий аромат свіжої арабіки. У дверях спальні стояла вчорашня красуня з нічного клубу, схожа на народжену з піни морської Венеру. Вона виглядала такою свіжою, ніби не було позаду хмільної, майже безсонної ночі. Вкритим крапельками води нагим тілом юної богині струменіли блискучі від водяного пилу довжелезні пасма кучерявого русявого волосся. Спереду воно закінчувалося саме у тому місці, де починався темніший трикутник, що прикриває вхід у райські кущі. Від справжньої Венери її відрізняло лиш те, що вона була живою й реальною, а в руках тримала екзотичну єгипетську золочену тацю, на якій парували кавовим ароматом дві китайські порцелянові чашки, а поруч у колекційних японських бокалах сяяло рубіновими іскрами колекційне ж італійське вино.

Якби все оте побачила Петрова дружина, її розбив би параліч. Не стільки від того, що її благовірний привів у квартиру коханку (що візьмеш з імпотента, крім поганенького аналізу!), скільки через те, що вона посягнула на речі, призначені зовсім не для ужитку, а на подарунки потрібним людям.

Не знаючи всього того, Галя, чи, може, Ляля, — того Сливка так і не запам’ятав за минулі вечір і ніч, — промовила:

— Прокинувся? От і чудненько. Бо я вже думала іти, не попрощавщись. А справжня жінка, щоб бути жаданою, має щоранку пригощати свого мужчину кавою і коханням. З чого почнемо?

Сливка промовчав, так, ніби не почув запитання. В цю мить він саме прислухався до іншого. До того, як при вигляді нагої дівочої натури у нього приємно защеміло внизу живота й почало тверднути те, чого він вже кілька років не міг побачити без дзеркала.

— Ой ти мій ласунчику! — защебетала дівчина, побачивши ожилу плоть. — Прокинувся! Зачекай, зараз я тебе кохатиму. — Вона поставила на трюмо тацю з напоями й пірнула в постіль. А коли спітнілий, захеканий і знесилений Сливка сповз і притих поруч, — юна богиня зажадала:

— Хочу кави!

— Зараз, люба, зараз. Зачекай хвильку. — Долаючи солодку втому, Іван Петрович зліз із ліжка, окинув поглядом бронзове від засмаги юне тіло, прекрасну голівку в кучерявому ореолі русявого волосся. А коли погляд ковзнув по тілу туди, де під чорнявим кущиком причаїлася точка насолоди, у ньому несподівано прокинувся азарт фотохудожника.

— Не рухайся! Заради Бога, не рухайся! — Шепотів він, хапаючись за цифрову фотокамеру. — Я хочу запам’ятати тебе саме такою.

Збивши творчу оскому, він всівся на краю постелі з тацею в руках. Подав дівчині блакитну чашечку, наповнену по вінця чимось схожим на збиті вершки. Іншу взяв собі. Відсьорбнув і крізь пухку солодку масу невідомого походження до рота проникла невеличка доза гіркуватої кави. Сливка завмер у приємному здивуванні. Напій був неймовірно смачним. Певно, таким частували своїх обранців богині на владному Олімпі.

— Що ти сюди намішала? — зачудовано спитав Сливка.

— Це кава з чарами. За моїм особливим рецептом. Щоб ти мене ніколи не міг забути, — всміхнулася вона. А далі вже серйозно: — Можна з твого телефону викликати таксі? Бо я вже починаю запізнюватись на власне весілля.

— Дзвони, — подав їй апарат.

— Яка у тебе адреса?

— Проспект Маяковського, 4.

Дівчина відклала телефон убік.

— Чого ж ти не телефонуєш?

— Вже приїхала. Я живу на Закревського. За два будинки звідси. А весілля гулятимемо тут, у шкільній їдальні, — кивнула за вікно. — Я-то думаю, чому твій двір мені такий знайомий?

— Гаразд, — додала