Читати книгу - "Терези"

У Антона Нечипорука була одна важка риса: він, коли хотів догодити шефу, завжди переборщував, та так, що у шефа починала боліти голова і чухатися кулаки!

– Тягни його сюди!

Антон зам’явся.

– А… може, ви йому скажете, щоб прийшов? Він вас скоріше послухає…

– Боїшся, що ще раз пошле? Тобі не звикати!

Вранішній герой заявився скуйовджений, зім’ятий і з червоними очима. Від перегару хотілося затулитися марлевою маскою. Ні, краще респіратором.

– Бери, – Олександр підсунув до краю столу «Боржомі» і скривився, коли Максим підійшов ближче. – Крісло постав біля вікна. І не розбризкуй мені тут воду!

Хлопець випив мало не пляшку просто з горла. Вранішнє повітря мало допомагало проти насиченої продуктами розпаду етилового спирту атмосфери в кабінеті…

– Не випробовуй мого терпіння! – Олександр ляснув по широкому підлокітнику. – Воно в мене дуже коротке…

– Без різких звуків, пліз…

– Ти зараз у мене загримиш з цього поверху просто до підвалу…

– Добре-добре, але навіщо так кричати?

– Ти ще не чув, як я кричу. Що ти рознюхав?

– Її не було на похороні.

– Кого?

– Дівчини Лешека. Це мені Юра сказав.

– Який Юра, що за дівчина?

Максим витяг руку вперед.

– Можна я вам напишу? Пізніше, під вечір.

– Ні, ти мав мені написати вчора…

– Вчора мав… але не написав…

Олександр хотів рознести хлопця на цурпалки, як свій глюкометр, але той був такий нещасний… що він розсміявся.

– Ти б себе бачив!

– Жесть?

– Мої діти так кажуть. А ти шуруй додому, приведи себе в божий вигляд і вертайся. Ще не всіх опитав?

– Н-не всіх…

– Ну то пішов звідси! На прохідній скажеш, що тобі дали шанс виправитися.

До прохідної було дуже далеко. Максим ледве спустився на перший поверх. Сів там на диванчик, попив водички, послав прямим текстом увесь світ і тільки зібрався вставати… як чоловік з круглим черевом і пишними вусами, що заніс ногу над сходами, раптом обернувся до нього.

– А ти новенький? Юрин?

Максим кивнув. Краще б він цього не робив! Довелося прикласти скляну пляшку до скроні.

– Будь другом, передай Юркові! Бо мені ще до юристів, а потім на склад, а потім до Пономарьова… Передай, га?

Вусань тримав коробочку розміром зі скриньку, в якій мама Максима зберігала прикраси, обгорнуту білим папером і перемотану скотчем.

– Він знає… Ну що, домовилися?

– Якого Пономарьова?

– У нас є свій Пономарьов. Начальник транспортного цеху, як у гуморесці… Ну то давай, бо шеф чекати не любить…

Вусань подався сходами нагору, залишивши в руках хлопця невеличку й не дуже важку коробочку.

Цього ще бракувало…

Не проблема захопити передачку. Проблема – встати, вийти з цієї будівлі, дійти до іншого офісу… по крутих металевих сходах! – і спуститися благополучно назад. Та ще й з Антоном їхнім там зустрітися.

Ой ні, тільки не це!

Максим пошукав мобільний, та марно. Мабуть, у шефа залишив.. Але вертатися не було сил.

З горем навпіл вийшов на подвір’я, де його засліпило сонце. Хлопець покліпав, повертаючи очам зір, ще б різкість навести…

– Про що задумався? Про життя-буття? – Знайомий чувак зі складу, вже у цивільному одязі, штурхнув його під лікоть. – А я ось пересорт суботній несу твоєму Юрі.

– Ой, а передайте, будь ласка, і це. Бо… бо маю справи. – І Максим всунув коробочку змінному.

Той скривився.

– Я схожий на кур’єра?

– Ну пліз… Вам же не важко, а я в боргу не залишуся.

– Це не моя робота…

– Домовилися? Мене звати Максим, – і простягнув руку.

– Любомир. Вперше і востаннє.

Працівник складу пішов нагору, а Максим уже перед прохідною згадав про туалет. Довелося вертатися до старого корпусу, де вбиральні розміщувалися на першому поверсі. З дверей будівлі вийшли якісь дівчата, але сьогодні їх для нього не існувало.

Тільки «Боржомі»… І міцний-преміцний м’ятний чай…

Дружина заварила Олександрові м’ятний чай. Сподівалася, що напій його заспокоїть.

Наївна.

Ні на похорон, ні на парастас він не ходив.

Нічого цікавого та корисного в тих церемоніях не бачив. Усілякі літургії, молебні, а надто поминки та заупокійні богослужіння були для нього каторгою. Навіть за власним сином.

Лише присутність на тих церемоніях його Олени трохи притлумлювала роздратування…

А тут усі б тицяли у нього і шепотілися між собою…

Обійдетесь!

Олександр відповів на дзвінок, якого чекав, і вирішив подрімати.

Обідній сон, кажуть медики, позитивно впливає на кровообіг. Так само, як задоволення від успішно виконаної роботи.

Вона – лиходійка. І вона це знає.

Від нервів у неї вкотре підкосилися ноги. Сіла просто на підлогу біля свого робочого місця і сховала обличчя в долонях. Добре, що в обідній час усіх мов корова язиком злизала.

Посиділа так хвилину, потім важко підвелась і повернулася на своє місце. Не плакала, усі сльози вкрала одна минулорічна червнева ніч.

Але вона знає, кому доведеться плакати замість неї.

Вона вже постарається.

Будьте певні.

Мобільний розривався. Максим спробував його вимкнути, але ніяк не міг намацати. Відтак зрозумів, що дзвонили у двері.

За вікном був день, на годиннику – обідня пора, він встав страшенно голодний і, поки йшов відчиняти, вхопив сухаря, який самотньо лежав у хлібниці на кухні.

За дверима стояли Тарас із фірми – без уніформи і без усмішки – і ще один чоловік. У секонд-хендівському піджаку на футболку, джинсах звідти ж, чорній бейсболці…

– Антон за мною вже ескорт прислав? Мене шеф відпустив.

Та гості заштовхали хлопця досередини і притиснули до коридорної стіни.

– То так ти за мою доброту платиш?! – просичав Тарас, а той, другий, швидко розглядався по хаті.

– Ей, ти куди? Що таке? Чого ви?

– Так платиш?!

– Що ста?..

Біль увімкнувся несподівано в ділянці епігастрію. Максима скрутило і вивернуло на килим жовчю.

Наступний удар по хребту повалив його на коліна.

– Де гроші?.. – пролунало згори.

– Як-кі… гроші?..

– Мальовані! Де гроші?

– Які?..

Носком черевика йому врізали попід грудину. Блювати Максимові більше не було чим. Біль скручував його біля ніг нападників, пульсуючи і розливаючись по тілу…

Другий чоловік підняв його голову за волосся.

– Повернеш зараз – тобі навіть трохи пощастить. Не повернеш до завтра – тобі крупно не пощастить. Вибирай.

– Я не знаю, які…

Аж тут він згадав. Коробочка, обмотана папером і скотчем… Розміром з мамину скриньку..

– Скільки?.. – прохрипів, ковтаючи повітря.

– А ти не рахував?