Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

У 1570 році польський король Сигізмунд-Август доручив зібрати з козаків невеликий (чоловік з трьохсот) загін, який почав нести державну службу. Ці козаки отримували платню, і, що найголовніше, звільнялися з-під юрисдикції всіх інших влад, крім тієї, що призначалася для них урядом. Це і був, по суті, перший козацький реєстр.

Невже купка кавказьких хлопців змогла кардинально повернути історію всього українського народу? Інші приклади історії показують, що таке цілком можливо.

Так, Ернан Кортес завоював імперію ацтеків, маючи в своєму розпорядженні всього кілька сотень конкістадорів. Правда, на його боці була вогнепальна зброя і повсталі проти ацтеків племена. Але, тим не менш, іспанські солдати були головною ударною силою.

У Льодовому побоїщі брали участь всього кілька десятків лицарів — більше їх просто не було фізично, решту ж війська становили прибалтійські найманці.

Можна ще згадати «Чудову сімку»: кілька добре навчених військовій справі людей протистоять цілій банді загалом-то не вельми безпорадних суб’єктів.

У 1552 році князь Дмитро (Байда) Вишневецький, староста Черкас і Канева, звелів збудувати фортецю на острові Хортиця. Так було засновано Запорізьку Січ.

Аж до ліквідації у другій половині XVIII століття імператрицею Катериною II Запорізька Січ була головним центром козацтва. Сюди тікали як від польського свавілля, так і від татарських набігів. Тут починались повстання проти завойовників: спершу польських, потім — російських. Богдан Хмельницький також свого часу пішов на Січ і звідси почав свою визвольну війну.

Тепер кілька слів про донських козаків. Орієнтовно в 1570 році (але не пізніше 1593 року) козаки-запорожці, відомі також як черкаси, заснували місто Черкаськ. Сьогодні це станиця Старочеркаська. Згодом Черкаськ став «головним містом донських козаків». Тут в 1677 році почалось повстання Степана Разіна, який був уродженцем міста, звідси починались походи на турецьку фортецю Азов, у тому числі під командуванням Петра I. У 1805 році столицю донського козацтва перенесли до Новочеркаська. Викликано це в першу чергу тим, що кожної весни Черкаськ затоплювало під час розливу Дону.

Після підписання Кючук-Кайнарджийського договору в 1774 році до Російської імперії відійшов Крим, і необхідність в охороні південних рубежів держави (чим традиційно займалися козаки, коли не промишляли грабежами), відпала. Наявність великої кількості добре озброєних і навчених людей не могла не турбувати владу, і вже наступного року Катерина розігнала Запорізьку Січ. Частина козаків переметнулась на бік Туреччини, інші знехотя пішли на царську службу.

Після того як у 1784 році до складу імперії увійшла Кубань, запорожцям, що зберегли вірність монархії, запропонували переселитися на Кавказ. Тут вони стали іменуватися чорноморськими козаками (назва «кубанські козаки» з’явиться тільки у 1860 році).

Таким чином, почавши свій шлях на Кавказі, козаки повернулися на батьківщину предків. За іронією долі, в регіоні головним ворогом імперії, а отже, і козаків, які мали були забезпечувати її безпеку на південних кордонах, були черкеси.

Інколи навіть не дуже освічена людина (насправді, перш за все малоосвічена) прагне вставити набридлу фразу: «історія не знає умовного способу», швидше за все, не дуже замислюючись над тим, які ще існують способи і що вони взагалі собою являють.

Хочу заповнити цей імовірний пробіл (хоча розумію, що для багатьох це зовсім не пробіл). Отже, окрім умовного, також є наказовий спосіб — це різні команди: йди (іть), дивись (ться) і т. д. Ну а найпоширенішим і найбільш уживаним є дійсний спосіб: я є, ти є, він є.

Умовний спосіб — це, по суті, улюблений усіма в англійській мові Subjunctive Mood, який більшість тих, хто вивчає, все одно не розуміють. Я його теж, чесно кажучи, до кінця не розумію, тому що його по-різному тлумачать, часто змішуючи з умовними реченнями. Загалом, грубо кажучи, умовний спосіб — це «якби та коби».

Взагалі, фантазувати на тему: «що було б, якби…» досить цікаво. Хоча і марно. Мілорад Павич, наприклад, пофантазував на предмет вибору віри хозарами і на тему цих фантазій написав «Хозарський словник».

З вибором віри дещо пізніше зіткнулася і Русь. Точніше, її тодішній правитель князь Володимир, прозваний Святим за те, що цю-таки Русь навернув до християнства.

Подібно до хозар (згідно з літописом, що мій особистий досвід підказує робити далеко не завжди), він прикликав до себе послів мусульман, іудеїв і християн, щоб кожен з них розповів про свою віру. Відразу відкинув іудаїзм — це була релігія переможених хозар.

Іслам йому сподобався тим, що дозволяв мати кількох дружин. Але можливість вживати спиртне («веселие Руси есть пити») перемогло — вибір був зроблений на користь християнства. А якби був він непитущим, чи сластолюбство все ж взяло б гору?

Кордон між християнським та мусульманським світом проходив би тоді набагато західніше, ніж тепер. Для багатьох народів вибір віри був би не між православ’ям і католицизмом, як, наприклад, для литовців або для Данила Галицького, а між християнством і мусульманством.

Мусульманська Прибалтика — чи можливо? Чому б ні? Адже навряд чи хтось міг всерйоз подумати, що Константинополь, цей «Другий Рим», стане турецьким містом, тобто мусульманським, і від християнських святинь в ньому мало що залишиться.

Хани Золотої Орди в кінцевому підсумку відмовилися від традиційних язичницьких вірувань і навернули себе і своїх підданих