Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Скоро йому стало замало фондів заводської книгозбірні, і чоловік записався до міської бібліотеки. Тепер після роботи він годинами просиджував там. Одного зимового вечора на бібліотечних сходах Василь випадково зіштовхнувся з акуратним чоловіком і розсипав стос книжок, які ніс із собою. Чоловік, повсякчас вибачаючись, допоміг їх зібрати, а прочитавши назви на обкладинках радісно зазначив, що й сам дуже цікавиться теософією. Говорив незнайомець з акцентом, назвався інженером з Риги Андреасом Томіньшем. Балакучий, усміхнений латвієць сказав, що приїхав у тривале відрядження до забороненого для відвідування іноземцями Дніпропетровська на будівництво якогось секретного об’єкта. Так почалося їхнє знайомство.

Андреас усіляко підтримував інтерес Василя до теософії, натякав, що той і сам має езотеричні здібності. Поволі у журналіста розвинулося відчуття значущості — коли не величі — своєї особи, яку навколишні не цінують через власну заздрісну ницість.

За кілька тижнів Андреас почав ніби ненароком ставити Василеві питання про його роботу. Нічого особливого: про що пише газета, чи бувають на заводі відомі партійні начальники, на яких машинах їздить керівництво. Василь безтурботно відповідав. Цікавість латвійця не згасала. Під час майже кожної зустрічі він, серед іншого, запитував, чи буває журналіст у заводоуправлінні, які зарплати у робітників, де вони проводять свої відпустки та вихідні… Василь так само охоче задовольняв цей інтерес, але коли Андреас попросив намалювати схему внутрішньозаводських залізничних колій та позначити цехи, які вони з’єднують, репортер відмовився. У відповідь почув, що вже наданої ним інформації цілком достатньо, щоб років на десять запроторити його до Сибіру за розголошення державної таємниці. Для переконливості шпигун дав Василеві прослухати з мікромагнітофона його ж розповіді із вичерпними характеристиками заводського начальства. Натомість за подальшу співпрацю пообіцяв добре платити — 400 рублів щомісяця — дві його зарплатні. Журналіст погодився, не вагаючись навіть для годиться.

Тоді саме повіяло вітром політичних змін — СРСР доживав останні місяці. Усе ще вважаючись «молодим спеціалістом», Василь устиг отримати від заводу службову квартиру — однокімнатну «хрущівку» на першому поверсі, неподалік від метро, що тоді саме починали будувати. Квартирне «диво» мало просте пояснення — генеральний директор заводу балотувався у депутати на перших альтернативних виборах, і, як міг, завойовував популярність серед простолюду.

Місяців за п’ять до проголошення України незалежною, Андреас несподівано зник — просто не прийшов на обумовлену зустріч. Це помітно похитнуло фінансовий стан журналіста, вже звиклого до небідного життя. Того ж року штат редакції скоротили. Звісно, першим кандидатом на звільнення став Василь, перед ним на повен зріст постала перспектива злиднів. Однак десь у той самий час у Дніпропетровську виникло теософське товариство. До нього, крім кількох екзальтованих жіночок та підстаркуватих шукачів сенсу буття, увійшов і один «човниковий» торговець на ім’я Петро Булига. Спочатку він заробляв перепродажем у Польщі прасок, насосів, радіоприймачів та інших побутових електротоварів. Збивши капіталець, зумів увійти у бізнес, що полягав у постачанні металобрухту на трубопрокатний завод. Булига запропонував запровадити посаду секретаря у їхньому товаристві і пообіцяв її оплачувати. Секретарем обрали Василя. Так колишній журналіст перекваліфікувався на теософа на зарплатні — професійного, себто.

За кілька років спонсор товариства ще більше розбагатів і відійшов від активної участі в роботі товариства, одначе фінансувати його продовжував — тепер це було престижно, створювало імідж мецената. Так Василь собі і жив, отираючись побіля Булиги. Він трохи подолав свою відлюдькуватість, навчився приязно всміхатися, а головне — перечитав усі російськомовні твори Блаватської та її послідовників і зробився справжнім фахівцем-теософом. Живучи у цьому своєму світі, він і не помітив, як минуло більше півтора десятка років.

На той час Булига зовсім запанів. Придбав апартаменти на Балеарських островах. До Дніпропетровська навідувався вкрай рідко, але кошти на утримання теософського товариства передавав справно, з непритаманною українським скоробагатькам пунктуальністю. Зазвичай їх привозив директор автомобільного салону, який належав Булизі у Дніпропетровську.

Одного спекотного дня наприкінці весни керівник салону зателефонував Василеві й повідомив, що шеф несподівано навідав Батьківщину і негайно бажає бачити Василя. Машина по пана теософа вже виїхала, тому нехай він швиденько набуває людської подоби, поголившись та вимивши голову, й за півгодини виходить до свого під’їзду.

Василя привезли до невеличкого готелю неподалік Спасо-Пребраженського собору. Готель, як з’ясувалося, також належав Булизі. Спонсор прийняв секретаря теософського товариства у номері, облаштованому відповідно до глухо-провінційних уявлень про розкоші — меблі з мореного дубу, кришталеві люстри, товсті килими, шовкові шпалери та важкі оксамитові портьєри не лише на вікнах, а й на дверях, включно із санвузлами. Серед усього цього постать Петра Булиги виглядала якоюсь недоречною. За кілька років, що Василь його не бачив, той схуд, ніби навіть став трохи вищим (чи, може, підбори високі носив). Гладеньке засмагле обличчя, схоже, зазнало скальпеля пластичного хірурга. Посмішка виблискувала металокерамічними імплантатами. Костюм, сорочка та краватка стримано натякали на великі статки свого власника. Це відчув і Василь — попри те, що не знався на ієрархії престижних причандалів, які демонструють статус їхнього власника.

Та ще більш недоречним, просто таки дивакуватим, виявилося прохання, точніше завдання, яке виклав спонсор. Василь мав віднайти захований більше десяти років тому… коричневий портфель із золотими замками. На питання секретаря, чому це доручення отримує він, а не професійні детективи, спонсор відповів, що, найімовірніше, портфель був захований у будинку Блаватської. А він, Василь, за роки роботи у Теософському товаристві вивчив цей дім від підвалу до горища. Сховав же портфель сам знаменитий Хазяїн перед початком своїх поневірянь за кордоном, куди він колись вирушив із панамським паспортом[11].