Читати книгу - "Монети для патріарха"

Вочевидь, один камінчик і випав — і цього не помітили.

Ясно, шукали якийсь папір. Але навіщо так складно? Адже можна було забрати ті речі, які чогось коштують, і видати все за грабіж. Або просто спалити хату, і ніхто нічого не розбере. Про всяк випадок він подивився у лядунку — набоїв не було. Так, це був би непоганий сховок — згорнути папір текстом усередину і склеїти з нього набій. Але нічого не було. Чи було, але знайшли та забрали з собою?

Несподівано Мусія осінило. Він узяв карабін мертвяка, витяг з ложа шомпол і його роздвоєним кінцем вийняв кулю зі ствола. Вона була, як і личить, загорнута в паперовий пиж. Однак, попри його сподівання, на папері нічого не було написано.

— Дай сюди. — Лятавка провела довкола поглядом, чомусь зняла зі стіни порохівницю, зроблену у вигляді рога, не без зусиль відкрила щільно підігнану кришку і засунула папір у порох.

Потім вона швидко обмацала поглядом того мертвого, що його знайшли в лісі, і з правого ходака{23} витягла шматок — шматок пергаменту. Придивившись, Ільченко зрозумів, що шматок прямокутний і має більше десятка прорізів, а його краї позначені літерами — аз, буки, веді, глаголь. Причому позначені з обох боків.

— Гетьман отаку штуку в ладанці носить,[37] — втрутилася Мар’яна, що якраз зайшла до хати з молоком. — Говорив якось пан Кочубей. А на мене й уваги не звернув.

— Її можна покласти чотирма різними способами, — пояснила лятавка. І начебто без усякого зв’язку додала: — Вони повернуться.

А у відповідь на здивовані погляди пояснила:

— Чому намагалися трус приховати, чому хату не підпалили? Вони сподіваються повернутися. І не хочуть, аби хтось здогадався, що вони шукають.

Мусій ляснув себе долонею по лобі.

— Йолоп я! Хто б не підійшов, одразу почує: корови не мукають, отже, їх подоїли. Збираймося! Ти дійсно можеш тавро змінити? То зробимо це в лісі. Брат твій шаблею володіє? Тоді хай візьме одну.

— Гадаю, не треба. Почекай. — Лятавка взяла зі стола книгу й перегорнула кілька сторінок. — Вони її гріли свічкою. Бачиш — не лише віск на сторінках, але й сліди кіптяви. Не знають іншого невидимого чорнила, окрім того, що проявляється від нагрівання. А мені, — вона весело посміхнулася, — і не треба. — І рішуче додала: — Твоя правда. Ходімо звідси.

Мусій зрозумів, що йому доведеться не спати й другу ніч. Треба було якомога далі відійти від цього підозрілого хутора. Добре, що вони розжилися конем, та ще й таким, що взагалі не мав жодного тавра. Ну звісно ж, що кінь без тавра дуже зручний — якщо треба його дати бозна-кому для бозна-якої темної справи.

І все ж він трохи покуняв у сідлі, але саме трохи.

Темрява згущалася, місяць та зірки щезли за хмарами, потім упали перші краплини дощу, який швидко перетворився на жахливу зливу.

— Краще бути мокрим, аніж мертвим! — перекриваючи шум, прокричала Люба на вухо Ільченкові. — І ми, зрештою, не із солі зроблені.

«То це вона викликала дощ чарами? Щоб слідів не було? А як же чаклунське замітання?» Відповідь прийшла сама собою, хоча чітко сформулювати її він би не зміг. Приблизно виходило так: кожен слід має дві складові — відбиток на ґрунті та магічну частину. Те, що ворожбити називають «сліди замітати», — маскування магічної складової. Воно діє, якщо ти сильніший за того ворожбита, що йде по сліду. Навряд чи серед живих залишилися такі, які могли б потягатися з лятавкою. Закляття, коли людина дивиться на відбиток сліду і не звертає уваги, — то зовсім інше. І діє далеко не на всіх. Тому змити дощем — краще.

— А з порохом твоїм нічого не станеться! — запевнила вона.

Мусій кивнув.

Його лядунка, виготовлена за козацьким звичаєм, тобто з бляхи, обшитої шкірою, була в цьому розумінні дуже надійна — поляки не брехали, коли дивувалися, що козаки зберігають порох сухим за будь-якої погоди.

Десь за півгодини вони побачили руїни невеликого укріплення. Мусій згадав, що за часів повстання проходив мимо і йому розповідали, як якийсь шляхтич намагався відбудувати давно зруйнований замок, проте Палій — ще до початку відкритого повстання — послав туди свою сотню.

— Нікого немає, — сказала Любка, проте Мусій усе обійшов, зазирнувши у кожний закуток.

Як і більшість українських укріплень, замок колись був дерев’яно-земляним, дерево або згоріло, або згнило, проте у внутрішній частині валу були землянки для припасів.

Богдан знову став на варту, благо дощ скінчився.

До двох землянок завели коней — в одній вони б не вмістилися, в іншій, хоча й не без труднощів, розвели багаття. Від одягу повалила пара.

Через деякий час Мар’яна підвелася і пішла до лятавця.

— Не бійся, він почує, якщо хтось наблизиться, — порушила мовчанку Люба. — А ти поспи, вимотався весь. Пітники кінські вже майже сухі. Поспи. Одяг можеш покласти ближче до вогню, я й так усе крізь нього бачу. Авжеж, і те, про що ти подумав.

Мусій ладен був провалитися крізь землю. А лятавка сміялася, але якось… необразливо. І сердюк простягнув руки, а Люба… не стала пручатися.