Читати книгу - "Захребетник"

Нарешті тиран Салім поставив питання руба.

Чиюсь голову має бути насаджено на Повчальну Жердь. Зрозуміло, краще би це була голова маніяка. Але якщо жердь довго стоятиме пуста, то її цілком може прикрасити голова мушериф-еміра.

Мушериф-емір викликав обох мушериф-баші, які очолювали, відповідно, пошуковий і магічний відділи Канцелярії Припинення, та пообіцяв, що в разі злочинної недбалості його голова опиниться на жерді в гідній компанії.

Мушерифи-баші, викликавши підлеглих, збільшили кількість обіцяних жердин.

Пошуки маніяка набули нової потужної сили. Нишпорки рили носом землю. А їхні колеги-чаклуни на закритій нараді дійшли висновку, що, можливо, під личиною Лисого Генія в місті бешкетує демон або інфернал високого рангу. Через що було вирішено запросити на допомогу в полюванні на передбачуваного демона…

— …уславленого венатора Фортуната Цвяха! Приватно, без розголосу.

«Як би не так: без розголосу! — гмикнув сам до себе Джеймс. — Та тут, здається, кожний крамар у курсі…» Він був заінтригований, але не дуже наляканий розповіддю Мустафи. В інфернала він не вірив, а водночас не сумнівався, що при зустрічі зуміє впоратися з Лисим Генієм.

На вулиці Малих Карбувальників він не сприйняв рябого всерйоз, за що й поплатився. Зате тепер уже ми будемо напоготові!

— Венатор уже приїхав?

— Чекаємо щодня й щогодини, мій султане!

— Ну й чудово, — парубок кинув торгівцеві зброєю монету. — Дякую за таку захопливу історію! А тепер мені хотілося би почути адресу баданденської Гільдії фехтування…

— Гільдії баші-бузуків? — зрадів хазяїн. — О, це недалечко…

— Халва-а-а!

— Тихіше, дурню! Тут халви не люблять…

— Це Алі-баба, новенький… він ще не знає…

— Дізнається…

Ідучи від крамниці в Гільдію баші-бузуків, Джеймс затримався біля міського мушерифату. Будинок із трьома банями всуціль покривали дивні орнаменти — стіни й склепіння, вікна й двері декорувало якщо не монохромне мереживо, то барвистий килим або складна композиція із зірок та багатокутників.

Недарма аль-Самеді назвав орнаменти «музикою зору».

Але не любов до орнаменталістики Сходу зупинила хлопця. О, ні! Біля головного входу, неподалік від трійці змаруджених стражників, які завдяки шоломам нагадували бані мушерифату, що здумали спуститися на землю та приробити собі ноги, були виставлені пошукові пюпітри.

Із портретами зловмисників, казнокрадів і грабіжників, які повтікали від караючої десниці правосуддя.

Обличчя негідників, відображені вмілим малярським пензлем, виразно свідчили про ниці інстинкти, жахливі пороки та схильність до насильства. Чеснота злякано тікала від них, честь сахалася вбік, а совість ридала за рогом. Навіть сумніву не було, що всі вони — несосвітенні шахраї, мерзенні ґвалтівники й зрадники вітчизни.

У будь-якому населеному пункті таких — по десятеро на дюжину.

Напевно, тому їх і досі не піймали.

Згадавши розповідь зброяра, Джеймс повільно ступав уздовж пюпітрів. Від фізіономій мерзотників його нудило, але хлопець терпів. І не даремно! У центрі першого ряду він побачив свого знайомого.

Художник, намагаючись втілити в життя всі подробиці, розказані жертвами, котрі вижили, трохи перестарався. Наприклад, Джеймс не пам’ятав, щоб очиці рябого палали таким аж демонічним вогнем. І хвіст чуприни на потилиці, здається, був коротший. Навряд чи його вдалося би так хвацьки перекинути на плече, щоб кінчик звисав аж нижче грудей. І ряботиння на щоках забагато — зовні «мисливець» був схожий на роздратованого тривалим ув’язненням іфрита, як їх любив зображувати біснуватий живописець Адольф Пельцлер.

Але загалом, якщо не сікатися, — він!

Нижче чотирма мовами повідомлялося, що цей чоловік — украй небезпечний злочинець, і якщо чогось потребує, то найбільше — сокири ката. За надання відомостей про місцезнаходження — винагорода. За допомогу в розшуку — винагорода. За взяття живим або мертвим — винагорода.

Текст під рябим маніяком писав досвідчений каліграф, спеціальним «жаб’ячим письмом». Дідусь Ернест розповідав, що «жаба» — династичний шрифт баданденських тиранів. І це означало, що виплата винагороди гарантується ім’ям Саліма ібн-Саліма XXVIII.

Джеймс придивився до суми винагороди й зойкнув.

Тиран був щедрий.

— Знайомитеся з визначними пам’ятками?

Парубок оглянувся. Поряд гарцював на вороному жеребці хайль-баші Азіз-бей. Як йому вдалося під’їхати до Джеймса й зостатися непоміченим, — справжня загадка.

— У якомусь сенсі, так, — ухильно відповів Джеймс.

— Упізнали когось?

— Ні. Захоплююся малярською майстерністю. Таких портретів не знайдеш у найкращій картинній галереї Реттії. При зустрічі з художником перекажіть йому моє замилування.

— Це мій двоюрідний небіж Кемаль! — розреготався Азіз-бей, погладжуючи кучеряву