Читати книгу - "Аеніль"

— То все нормально?

— Та ні… Я ж кажу, що поболюють. Та ще ці сни…

— Сни? Які?

Ембла змовкла. Вона явно не хотіла цього говорити.

Аеніль терпляче чекала, і дочекалася. Подруга підняла на неї очі, сповнені тривоги і страху:

— Вони мені вже давно сняться. І після них трапляються дивні речі… Той же біль в руках. Мене це лякає.

Ембла знову опустила погляд.

— А що в тих снах? — обережно запитала Аеніль.

— В снах… Я кудись йду, щось роблю…

Ембла здригнулася, а Аеніль мало не підскочила з переляку. Одна з книг, необачно залишена Еліною на краю столу, впала. Після мовчанки, коли Ембла підсунула крісло ближче до Аеніль, вона продовжила:

— Найстрашніше, що мені здасться, ніби я й справді туди ходила… Вранці я просинаюсь зовсім розбита, у мене все тіло болить. Іноді на руках чи ногах синці, подряпини… Аеніль, я боюсь, — Ембла була готова заплакати.

Розповідь налякала Аеніль більше, ніж саму Емблу. Вона обійняла подругу і твердо сказала:

— Тобі необхідно піти в лікарню. І звернутися до когось з викладачів.

— Я боюсь… Раптом я захворіла? Ходжу кудись уві сні, і сама не знаю куди… — Ембла заплакала. — Я боюсь про це дізнатися.

Аеніль не знала, що сказати. Потім таки вимовила:

— Я впевнена, що ти нормальна. Я ж тебе добре знаю. А сни… Це можуть бути якісь темні чари. У нас в Академії такого повно. Хтось міг накласти на тебе закляття. Тобі обов’язково треба піти в лікарню.

— Я… подумаю… Мабуть… Ти ж підеш зі мною?

— Обов’язково!

Ембла піднялася з наміром іти у свою кімнату. Але потім тихо промовила до Аеніль:

— Знаєш… Мені часто сниться, як я спускаюсь в один таємний хід. Раніше я думала, що то просто сон і такого ходу не існує… Але це не так. Це той хід, який ми бачили тоді в жіночому туалеті.

Ембла швидко пішла в коридорчик, що вів з вітальні до кімнат учениць, і не дала змоги Аеніль відповісти.

Аеніль довго сиділа на самоті у вітальні, аж доки не почали повертатися зі змагань інші учениці. Вигляд у них був не надто веселий. Алхіміки, як завжди, нічого не виграли. Серед хлопців усі перші місця позаймали чарівники, а серед дівчат змагання точилися лише між чарівниками і чародіями. Алхіміки та книжники завжди були в хвості у цих спортивних змаганнях. Зате у Турнірі Гри все було навпаки. Та він ще не скоро розпочнеться.

Шум заважав Аеніль зосередитися, і вона вийшла з вітальні. До вечері ще залишалося трохи часу, й дівчинка побрела коридорами підземелля. Вийшла до якось тьмяного коридору з вузенькими сходами нагору в кінці. Коли підійшла до повороту, то відчула, що на сходах хтось є. Зупинилася і прислухалася, потім підійшла до повороту й обережно визирнула з-за стіни.

На сходах, спиною до Аеніль, сиділа Еліна. Закривши обличчя руками, вона беззвучно плакала. Вражена, Аеніль поспішила вийти з того коридору. Вона ніколи не бачила, щоб Еліна плакала. Та завжди була веселою, в крайньому випадку роздратованою і саркастичною, але сумною — ніколи.

Шпиталь знаходився за ліском у внутрішньому дворі замку. Чимала двоповерхова будівля з білого каменю та сірої черепиці. Вікна, двері й огорожа пофарбовані у білий колір, який, одначе, вже набув бруднуватого відтінку. За шпиталем піднімалася задня частина замку з невеликими мурами та вежами, де знаходилися кімнати та навчальні класи нечисленного відділення цілителів.

Ембла та Аеніль нерішуче зайшли через головний вхід. Їм уже не раз доводилося тут бувати з різних причин, але сьогодні обом було ніяково.

— І куди тепер? — стривожено й роздратовано прошепотіла Ембла.

У мармурових коридорах шпиталю ніхто не наважувався говорити голосно. Тут завжди панувала тиша і різкий запах, що непокоїв відвідувачів.

Аеніль нерішуче стенула плечима й оглянула вестибюль. Поблизу не було нікого, окрім літньої служниці у білому халаті, котра щось шкрябала за невеликим столиком у кутку. Вона не звернула ніякої уваги на дівчат. Аеніль побачила на стіні дошку з написами й потягла Емблу туди.

Це мало допомогло, бо імена цілителів їм нічого не сказали, а назви кабінетів тим більше. Такі слова дівчата вперше чули.

— Ну, напевне, не туди, де видають ліки, — нерішуче сказала Аеніль. — І, мабуть, не туди, де лікують переломи та інші травми. Думаю, це десь на другому поверсі.

Ембла скоса глянула на вузенькі сходи, але мовчки пішла за Аеніль.

Коридори другого поверху були значно тьмяніші. Тут панувала якась важка тиша. Навіть дихати було тяжче, хоч запах був слабший, ніж унизу. Дівчата навмання звернули в один з коридорів.

Нікого. Вони дійшли до його кінця і вже збиралися повертати назад, коли увагу Аеніль привернули напіввідчинені двері до однієї з палат. Вона зазирнула туди.

Темна кімната була сповнена сіруватого туману, окремі шматки якого плавали по закутках. У кімнаті не було вікон, а у центрі стояло ліжко, закрите шторкою. Здавалося, що уривки темного туману випливають звідти. Це виглядало дивно, й Аеніль зайшла всередину.

— Ти куди?! — зашепотіла Ембла.

— Я тільки гляну, що там.

— Там хворий, хіба не ясно. Нічого там дивитися.

— Я ще ніколи такого не бачила, тільки краєчком ока, — не здавалася Аеніль.

Вона підійшла до ліжка й трохи відгорнула фіранку. Зацікавленість на її обличчі змінилася жахом.

На ліжку в хмарці повзучого, схожого на якусь химерну рідину, чорного туману лежала дівчина. Їй було років шістнадцять, але довге хвилясте волосся було неприродно біле. Воно колихалося в імлі, немов у брудній воді.

Клубочіння туману лякало, він нагадував живу істоту — напівпрозорих чорних змій, що копошилися