Читати книгу - "Жовте коло"

— Луїзо! — гукнув Ремаген дочці. — Принеси келих.

— І ще пляшечку, — додав Максиміліан.

Коли вони випили, Ремаген почав:

— Ви запитуєте, що тут трапилось? Я живу тут із сорок п'ятого року. До цього я жив у Зальцбурзі. У мене там теж був невеличкий ресторан. Я продав його і з сім'єю переїхав сюди, в цей тихий куточок, так мені здавалось. Але я помилився. Ці місця, виявляється, полюбляли есесівці. Тихі лісові дороги невдовзі були забиті грузовиками. Вже після війни я дізнався, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики, а також обладнана станція, на якій велась робота з підводними ракетами. Одним словом, я шукав тихого місця, а потрапив туди, де могло бути багато шуму. Але, хвалити бога, все обійшлось. Боїв тут не було — есесівці пішли геть звідси перед самим приходом американців.

— Чому ж все-таки Грюнзее має погану славу? — знову запитав Фак.

— У сорок п'ятому тут за таємних обставин загинуло два інженери. Чи були вони інженерами насправді, я не знаю. Чутки ходили різні, але за документами вони були інженери. Їх знайшли на березі з перерізаними горлянками. Той, хто заподіяв це, домігся свого; з тої пори до озера із місцевих жителів ніхто більше не підходив — не купаються, не ловлять рибу. Пізніше тут були ще нещасні випадки. Років зо три тому на Грюнзее приїхало двоє молодих аквалангістів і зникли.

— Як — зникли?

— Зникли — і все. Вони хотіли обстежити дно озера. Що вони там шукали? Одні гадали, що гроші, другі — що якісь документи. Останнім їх бачив лісник Еберхард Шрот. Першого дня він сам провів їх до озера. Ввечері вони повернулися. Переночували в Шрота, а вранці знову пішли на озеро, і більше їх ніхто не бачив.

— Можливо, вони просто непомітно виїхали?

— Ні! Потім була поліція. До неї звернулися батьки цих нещасних. Шукали, розпитували — нічого не знайшли, ніяких слідів.

— Куди ж вони могли подітися?

— Хто його знає! Мабуть, вони там. — Ремаген зробив невиразний рух рукою і продовжив: — Якби їх закопали, собаки-шукачі знайшли б. Вони тут усе довкола облазили.

— А де ж — там? В озері, чи що?

— Звичайно. Тягар прив'язали до шиї, і будуть лежати на дні, поки риби з'їдять, а кістки випливуть.

— Ну, а про останній випадок ви чули?

— Читав маленьку замітку в газеті «Ді тат». Водолаз Кемпка — це ви маєте на увазі?

— Що з ним сталося?

— Хто його знає! Кажуть, шланг у нього заплутався, і він задихнувся, а там хто зна, — повторив Ремаген.

— Скажіть, це єдина дорога до Грюнзее?

— Так, автомобільна — єдина. Є ще стежки, але їх треба знати. Мало хто їх знає.

— А лісник цей, як ви його назвали?

— Шрот. Еберхард Шрот.

— Він знає?

— Кому ж уже знати, як не йому… Він тут майже все життя прожив.

— Я хотів би поїхати до нього.

— Це можна. Ось ця дорога приведе вас до самісінької його хати. Тільки хочу вас попередити: людина він небалакуча. І щоб розв'язати йому язика, треба його добре почастувати брандвайном.

— А ви з ним знайомі?

— Так. Він частенько заходить до мене. Як тільки у нього кінчаються запаси спиртного, то він і йде до мене.

— Тоді, будьте ласкаві, нехай мені покладуть у багажник дві пляшки брандвайну.

Коли Фак, прощаючись, дав щедрі чайові Ремагену, той нахилився до кабіни і змовницьки запитав:

— А ви знаєте, хто недавно приїжджав до Шрота? І теж узяв у мене дві пляшки?

— Хто?

— Пан Розенкранц.

— Розенкранц? Колишній гауляйтер Зальцбурга? Він що, відпочивав тут?

— Не думаю, мені здається, він їздив до Шрота.

— До Шрота?

— Авжеж. Ця дорога веде тільки до хати лісника.

— І ви запропонували йому теж узяти…

— Ні. Я ж не знав, куди він їхатиме далі. Він узяв дві пляшки — і все. Правду кажучи, не він, а пан, що їхав з ним разом. А Розенкранц навіть із машини не виходив.

— Можливо, ви не впізнали його?

— Ні. Я його добре знаю. Я вже казав, що жив у Зальцбурзі і багато разів бачив Розенкранца. Правда, він дуже постарів. Але ж я його добре знаю.

— А він вас знає?

— Ні. Тоді у Зальцбурзі я був для нього задрібним.

— А коли точно тут був Розенкранц?

— Та ось якраз перед цією страшною подією.

— З Кемпкою?

— Так. Саме тоді.

— Розенкранц був тут, коли загинув водолаз?

— Ні. Кемпка загинув на другий день після його від'їзду.

— Розенкранц зупинявся в вашому містечку?

— Ні. На зворотному шляху він не зупинявся..

— А може, ви все-таки не впізнали його?

— Я його дуже добре бачив. Він сидів за кермом, а звідси, як бачите, дорогу досконало видно, роздивитись можна.

— Ви кому-небудь казали про це?

— Так. Комісару Клуте із Бадаусзее.

— Він приїжджав спеціально в цій справі?

— Напевне.

— Ну, спасибі, пане Ремаген. Радий був познайомитись із вами.

— До побачення.

«Максиміліан натис на стартер і вже за кілька секунд мчав до Грюнзее.

Справді, за спідометром до місця, де мешкав Шрот, було п'ятнадцять кілометрів.

На схилі, біля озера, на невеликому пагорбі стояв двоповерховий будинок. З обох боків до нього підступав ліс. У дворі серед зелені стояли господарські будови: хлів, літня кухня, гараж. Усе виглядало добротним і вміло доглянутим.

Фак під'їхав